Маціборська Людмила, вчитель, Івано-Франківський ліцей безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання МВС України

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен мій день від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну розпочинається з того, що я дякую Богу за своє життя, за рідних і близьких, за те, що  жива, за те, що наші відважні захисники тримають небо українським. Те, що раніше здавалось буденним, цінується значно більше. Як багато змінила ця війна…

24 лютого… Ранок… Вибухи…У телефонній трубці звучать страшні слова сестри: «Розпочалась війна…»

Я саме збиралась іти на роботу, бо не знала, як діяти далі. В голові невизначеність, паніка, страх. Ніхто не знав, що робити далі. Підсвідомість малювала страшні картини, а розум відмовлявся в це вірити.

Пригадую, як у перші дні боялась вийти на вулицю і навіть подивитися у вікно. Люди здавалися підозрілими, а світ довкола - сірим і примарним.

Полиці у магазинах були порожніми, складалось враження, що скоро не буде що їсти. Затори на дорогах, черги на кордонах, сотні мам з дітьми тікали у невідомість, щоб урятуватись. Увага усіх українців була прикута до телевізорів. Хотілось вірити, що незабаром з’явиться якась чарівна пігулка і врятує нас від цього страшного сну. Ми сподівались, що скоро у росії закінчаться усі ракети , і в них більше не буде чим у нас стріляти. Але то були лише здогадки, а реальність була значно страшніша.

Та це все  не зламало нашої сили волі. Ми об’єднались для того, щоб вистояти. Кожен робив те, що міг і допомагав усіма силами.

Ніколи не забуду, як до нашої школи приїхала пані Людмила та її дочка Олена з Харківщини. У їхніх очах було скільки болю, і скільки вдячності водночас, що це важко передати словами. Вони втратили рідний дім, але залишились живі. Пані Людмила розповідала страшні речі про те, як голодні собаки кидались на людей, бо були голодні; як вони з дочкою  тікали від постійних обстрілів і ледь вижили... Ми пригощали їх смачним борщем, а вони так дякували за нього, неначе це був  найбільший делікатес у їхньому житті.

Війна навчила нас бути співчутливими, допомагати один одному, цінувати кожну дрібницю і бути вдячними за кожен прожитий день.

Ми зрозуміли, що найважливіші речі можна помістити в невеличкому портфелі, а для справжнього щастя не потрібно багато грошей, достатньо того, що біля тебе є живі і здорові твої рідні. Війна навчила мене не тільки співчувати, але й ненавидіти. Ненавидіти тих, хто забрав у нас так багато щасливих усмішок, нездійснених мрій, невинних життів. Деякі історії досі викликають відчуття мурах на тілі і ком у горлі.

Ми не знаємо їх усіх, але є ті, що закарбувалися  глибко в пам’яті.

Історія сім’ї Гайдаржи… Мама разом з семимісячним малюком загинули під завалами багатоповерхівки в Одесі…Обстріл «Охматдиту» у Києві, де серед білого дня рашисти здійснили терористичний напад на найбільшу дитячу лікарню в Україні… Історія сім’ї Базилевич…В один день батько втратив одразу трьох доньок і дружину. Таких історій сотні. Я не знала тих людей особисто, але так багато болю за них усіх, так багато запитань, які так і залишаться без відповіді.

Та  знаю одне: ми обов’язково вистоїмо, бо такої сильної нації більше немає у світі. Ми будемо жити у своїй країні і будувати щасливе майбутнє для наших дітей. Бог нас чує… Правда на нашій стороні. Як писав Шевченко: « Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»