Кібальник Вікторія, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти «Ліцей "Перспектива"»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сулим Лілія Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Складно уявити, що життя може так докорінно змінитись за одну мить, за одну ніч – ніч на 24 лютого 2022 року, коли найстрашніші теленовини стали нашою новою реальністю, а повсякденне життя перетворилося на виживання.

Світ з’їхав із глузду й котиться в безодню. Люди заплющують очі на масові вбивства та ракетні атаки й сліпо вірять у «русский мир».

Ця клята війна змінила кожного: чийсь дух загартувала й засталила волю, а чиєсь гниле нутро оголила. Черговий раз життя намагається донести нам те, що саме в найтемніші часи видно найсвітліших людей, і те, як важливо в найскладніший період залишатися сильними й бути на боці добра.   

За ці майже 1000 днів війни мій шлях перетворився на калейдоскоп подій та емоцій. Постійна напруга, безкінечні переживання за близьких, які боронять нашу землю. Тривожні думки не виходять із моєї голови, адже рідний дядько та близький друг можуть у будь-який момент опинитися в лапах смерті. Думаю, наших військових можна порівняти з янголами-охоронцями: на них скидають авіабомби, їхні позиції безперестанно штурмує ворог, та вони мужньо відбивають атаки, забезпечуючи хоч відносний спокій нам – тим, хто в тилу, тим, хто з молитвами на устах чекає на їхнє повернення.  

Іноді про мого друга кажуть, що «народився в сорочці»: він один із чотирьох, кому вдалося вижити під час виконання надскладного бойового завдання.

Проте від цього не легше, бо складно навіть уявити його стан після всіх звірств, що він пережив. Кожен новий день – це нове випробування. Чия психіка тут витримає? А вони тримаються. Ще й підтримують нас. За цей відтинок часу я також усвідомила, що задля перемоги важливо не лише боротися фізично, а ще й дбати про моральний дух – свій і рідних. Аби не зламатися емоційно. Аби не втратити надії й віри.

Я вдячна за можливість чути голос рідних із фронту. Моєю особистою зброєю стали слова підтримки, яких потребують мої близькі.   

Час від часу згадую, як на початку повномасштабного вторгнення моя сімʼя виїхала за кордон. Згадуючи, як ми подолали цей шлях, я й досі відчуваю мурахи на шкірі. Глибокий вдих. Зібрані валізи. Перетин кордону, нібито спокій. Далеко від війни. Але постало питання: що робити далі?  – адже майже всі близькі вдома.

Здавалося, я мала б уже заспокоїтись, проте найважче чекало попереду: ми опинилися в чужій країні, з 1,5-річною сестричкою на руках, далеко від тата.

Перебуваючи в Австрії, звернулись до волонтерів, які намагались підшукати нам житло, доки ми знайшли прихисток на стадіоні. Я зрозуміла, що плакати та скаржитися немає сенсу, адже багато українців утратили домівки, та не втратили надії на краще й ненависті до тих, хто приніс це вселенське горе на нашу землю.

Зібравшись із думками, ми намагалися жити далі. Але з кожним днем усе більше опускалися руки, усе частіше хотілося додому.

І ми таки вирішили повернутися, бо зрозуміли, що довго не зможемо жити так і там. Видих. Ми знову вдома. Після повернення почали ще активніше донатити на потреби наших бійців.

Я щиро переконана, що в найтемніші часи наші люди здатні на диво – обʼєднуватися з вірою у світле майбутнє й що є сили боронити своє святе право жити на рідній землі й співати своїм дітям колискову рідною мовою. Також переконана, що ми мусимо тримати оборону ще й на інформаційному фронті, адже це теж допоможе наблизити перемогу. Ми - українці, і саме тому ми витримаємо! Мусимо витримати. Витримати й перемогти.