Чередниченко Маргарита, 16 років, учениця 11-го класу Кам'янського ліцею Червоногригорівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Сірякова Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Коли змінюється людина? Її уявлення, розуміння дій, своїх та інших, моралей та правил, яким слідувала протягом довгого часу? Тоді, коли втрачає основу, фундамент буденності, що приносить впевненість у майбутньому і не дозволяє загубитися у просторі. Війна створила всі умови для цього, тому стало дуже помітно, яке значення відіграє Україна для кожного. Сьогодні більша частина населення моєї рідної країни позбулася ґрунту під ногами у прямому та переносному сенсі, що вибило їх з колії або ніколи більше не поверне до тогочасного життя.

Це сталося зранку 24 лютого. Перший вибух десь здалеку відчувся слабкою вібрацією на п'ятому поверсі. А потім усе ближче й ближче…У пам'яті залишився палаючий вогонь, як червоний акцент у темряві та початок чогось страшного і неминучого. Невдовзі в громаді встановили обладнання для сповіщення повітряної тривоги. Цей звук лякав до тремтіння в тілі та фізичної неспроможності діяти розсудливо. Через тиждень такого стану моя сім'я і я наважилися шукати порятунку. Картина еміграції, натовпу, біженців постала перед нами і одразу згадалися параграфи з підручника історії. Жах. Чоловіки, залишаючись на зупинках, розлучаються на невідомий період з тими, хто для них є всим. Залишаються осторонь бабусі й дідусі, яким дуже важко прощатися з дітьми, розуміючи, що можливо це остання їхня зустріч. Можна ще довго продовжувати...

До речі, весь наш шлях супроводжували волонтери – просто неймовірні люди, які вражають своєю добротою та небайдужістю. Як відомо, саме Польща стала головним прихистком українців, її волонтерам окрема, велика подяка.

Вже восьмий місяць повномаштабної війни. Постраждало багато суспільної інфраструктури, будинків, центрів. Деякі області навіть вважають вже російськими, за бажанням російської влади. На жаль, моє місто не вийняток. Нелюди знищують все, чого ніколи б не досягнули самі, і до чого ми так невпинно крокували. Залишаються тільки уламки, земельні прірви, ненависть та злоба до таких звірів.

Приголомшує те, що політична позиція російського народу – це не війна, а допомога. Вони не розуміють чи не хочуть зрозуміти те, що підносить світ. Навіть мої бабуся і дідусь, проживаючи у Білорусії, вірять телебаченню і казкам їхніх політичних діячів. Висновок: важко зрозуміти, поки тебе не торкнеться.

Залишається тільки допомагати Україні за кордоном, вірити та чекати на перемогу. Вона була і буде незалежною завжди, ніхто не зможе нас зламати. За чорною смугою завжди передує біла, тому нарешті настане довгожданий, незламний мир на нашій Батьківщині.