Соломахіна Галина, вчитель Каховської спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 з поглибленим вивченням іноземних мов

Війна. Моя історія

Війна. Двадцять четверте лютого. Я її побачила цього ж дня. Вона прийшла у мою Херсонщину гулом танків, далекими вибухами, заревом над Новою Каховкою, прапором росії на Каховській ГЕС. Того ж дня ми знали про мирних людей, які були вбиті злочинною ордою. Розгублені, вони поверталися з гостей додому, дехто виїздив подалі від пострілів, вибухів, рятуючи дітей.

Дзвінок від брата, який живе на межі з Кримом, сповістив, що йдуть танки, колони зброї і топлива, був гіркою звісткою. Невже це сталося? Може це якісь навчання? Може…? Свідомість не сприймала.

Я йшла на роботу, до рідної школи, але не зустрів мене гомін дітей, лише похмурі, заплакані, розгублені очі колег-вчителів. Тоді ще навіть не було ненависті, презріння, лише розпач. Чому? Як так можна? Хто допустив? Навіть сьогодні, коли пройшло більше півтора роки, не знаходжу відповіді. Її просто немає.

Далі був страх за Київ, сльози за Ірпінь, Бучу, Маріуполь. З новин ловили будь-яку гарну звістку, що ворога переможемо, що наші хлопці проривають фронт.

Ми вірили, що зупинимо ворога. Хвилею протестів проти злочинної окупаційної влади були мітинги, де ми відкрито заявляли, що Каховка – це Україна, що не допустимо господарювання зграї злочинців. У них не було ні гідності, ні честі, ні людяності… Світлина юнака, що тримає розгорнутий прапор України на даху будинку культури облетіла весь світ. А через тиждень нас-мітингувальників, активістів розганяли з площі зброєю, труїли газом, кидали на підвал.

І ось тоді прийшла злоба, ненависть. Життя поділилось на до і після. Рідним містом їздили зетки (так ми називали їхню техніку), пропадали люди, знали, що кожної хвилини може бути обшук. Побачили «руський мир» у всій його нікчемності, жорстокості та бездарності.

Пережити психологічно було важко, саме в цей час притупилося все: здатність радіти, зникло бажання щось робити, адекватно думати. На цьому етапі я зрозуміла, як це ненавидіти, ненавидіти всім своїм єством і серцем.

Злили і приводили в зацепеніння моменти, коли дізнавалась про чергових зрадників, а вони з’являлися все нові: хтось бездарний готував себе в директора школи, хто прислужував у міській владі, хтось, хизуючись своєю владою, роздавав гумку.

Це містяни, які ще вчора ходили з тобою одними вулицями, віталися, а таємно, як виявилось, чекали «свого звільнення» від нас, українців. Щодня ставало гірше, ординиці сновигали скрізь: у школах, магазинах, наших домівках, лікарнях тощо.

У пам’яті одне: притуплена свідомість, розпач і безвихідь.

Найбільше приносили страждання звістки, що наші школи стають власністю росії і працюватимуть за законодавством російської федерації. Нам, директорам, за наказом гауляйтера, заборонили заходити в стіни рідних закладів. Приходили «нові керівники» вивозили техніку, цінні речі, парти, це було відкрите пограбування.

Квітучі школи, дитсадочки ставали пустками, подвір’я заростало бур’янами. Налякані люди покидали місто. Після другої години дня життя в місті завмирало. З сьомої години біля магазинів, де продавався хліб, шикувалися довгі черги (не менше 200 людей). У перші дні війни його зовсім не можна було купити, через брак дріжджів.

Черги кілометрові також пам’ятаю біля аптек, супермаркетів, не  працювали банки. Маючи гроші на картках, ми нічого не могли купити. Рятували запаси, куплені до війни. Росіяни зловтішалися, роздаючи нікчемну гумку. Бажаючих не було, зганяли пенсіонерів, тих, хто зловживав алкоголем, місцевих ромів. Це було ціле «дійство», фільмували для звітів «господарям».

З голови не виходили діти, особливо випускники. Як бути з документами про освіту. Рішення було прийнято роздавати додатки до свідоцтв, що відповідали друкованим. Учителі за пару днів надали річні оцінки.

Передавали різними способами. На світанку ми зустрілися із заступником, на лавочці дитячого садочка, поставили печатку школи. Що тоді було на серці, тяжко описати, сльози котилися градом. Розуміли, що, може, це наша остання зустріч. В місті директорам було залишатися небезпечно. Гауляйтер призначив нового керівника освіти, знайшлися пару зрадників, які виявили бажання керувати школами, але вже їхніми, російськими.

Зникала зі стін українська символіка, книги горами лежали посеред шкільного подвір’я, натомість завозилися «подарунки»: «дети Ростова – детям Каховки».

Якщо хтось тільки уявляв пекло, то тепер ми в ньому жили. Саме тоді було прийнято рішення: допомогти учням, врятувати школу, організувати навчальний процес у вільній Україні. Почалася нова сторінка моєї історії: дорога з окупації…