Кутепова Аліна, учениця 9 класу Харківського ліцею № 134 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дрозд Лідія Василівна

Війна. Моя історія

Війна, війна, війна… Скільки разів на день чуємо це слово, починаємо звикати…  Як це могло   статися, як? У 21 столітті? Все розділила вона на «до» і «після». До 24 лютого 2022 року було мирне життя, повсякденні  проблеми, школа, уроки, друзі. Як усе звично, як просто…   Мама лаяла за не помитий своєчасно посуд і розкидані у кімнаті речі, а я злилася на неї, бо мені хотілося бігти  на вулицю до друзів.

Там цікаво, там життя вирує! Потім ми гуляли, ділилися своїми секретами, планами на майбутнє і мріяли про літній відпочинок…

 І жодною клітиною не відчували, що час відраховує мирні хвилини довоєнного життя…  Як я дізналася про війну, як вона прийшла у моє життя, у життя моєї родини? На все життя закарбувалося спотворене жахом обличчя мами, її безпомічність і намагання пригорнути  нас із сестрою до себе…

Здавалося, що її руки стали дуже довгі, бо обгорнули нас двох і не давали нам поворухнутися. Вона хотіла захистити та вберегти нас від війни, наша хоробра, любляча мама!

У її очах я вперше побачила страх   війни, у її обіймах - усі страхи матерів всього світу. А вибухи авіабомб,   ракети, танки,  постріли автоматів- це було потім. Це не було схоже на гру у «танчики», це не була гра...

Моє місто раз у раз здригалося від вибухів та пострілів. Вулиці стали пустими і безпорадними. Люди ніби зразу постаріли і втратили свою безтурботність.

 В будинок кожного з нас постукала страшна  війна. Мені потрібно було  прожити деякий час, щоб опанувати себе і зрозуміти: треба щось робити ,щоб не втратити розум і почуття...  Поряд зі мною мама, сестра, бабуся... Я доросла, я зможу! Читаю Варі книжку, мию посуд, складаю речі без нагадувань і лайки. Це моя робота, я за неї відповідаю  щодня.

Харків – незламний, бо сильні і незламні його люди. Місто-герой. І всі ми-герої, бо не втратили віри, не здалися.

Коли я дивлюся на свою школу, то розумію,  що вона також не здалася, розстріляна, обгоріла.. Наша 134 у перші дні війни намагалася зупинити ворога. Тепер ми збираємось у дворі нашої школи, знову розмовляємо і мріємо про ті часи, коли не буде війни,  про життя без війни…  Життя, мир, спокій, дім,  мої знайомі та рідні поряд зі мною. І так тепло стає на душі!

Почали звикати до сирен, вибухів, розмов про війну… Про тих, хто назавжди залишився на війні…

Мабуть, найстрашніше для мене цвинтар з безкінечними синьо-жовтими прапорами. Тільки тоді починаю розуміти справжнє обличчя війни. Вбивці живих, замріяних, люблячих… Вони обрали шлях воїнів світла. Там на «нулі» вирішується доля України, доля світу. А ми тут під їхнім захистом. Кожну хвилину потрібно цінувати, використовувати заради перемоги, заради них, хто там під кулями. І це нерозривний   зв’язок.

Інакше не можна, інакше – поразка. А нам усім потрібна Перемога, бо правда завжди перемагає кривду, а добро перемагає зло!

Навчаюсь, готуючись до уроків, займаюся спортом, читаю, намагаюсь розбиратися у житті – це моя ланка боротьби за перемогу.  Захистимо  світ від навали дикої орди! В один день я стала дорослою, плачу і пишаюсь, коли лунає наш гімн. Научилася співати «Червону калину...»

Як щемить і болить серце, коли я бачу воїнів, які захищають наше життя, а в руках у них морозиво або шоколадка.. Їм, велетням, богатирям, хочеться солодкого. Разом із дорослими донатимо, печемо солодощі для нашої армії. Віримо у перемогу і у кожного з тих, хто на «нулі»!

Прийде весна і змиє усе чорне, задимлене, спотворене! Знову веселий дзвоник запросить нас до школи, до товаришів. І мами не будуть лякатися відпускати нас від себе… Не бійтеся, мами, ми підемо писати нову історію нашої України –  сильної, незламної! Ми напишемо її! Це буде прекрасна, мирна, щаслива історія.