Ми жили у селищі Волонтерівка, це неподалік від Лівого берега Маріуполя. Нас троє – я, чоловік і наша шестирічна донечка. Жили ми добре, у двоповерховому будинку в приватному секторі. 

24 лютого все змінилось. О третій ночі почалася російська атака. Вибуховою хвилею нас з чоловіком підкинуло на ліжку. Тоді ми зрозуміли, що це війна.

У 2014 Лівий берег дуже постраждав. Нашої родини ті події не торкнулись. Дім уцілів, але емоційно було складно. Ми тоді виїхали в Одесу. Там пересиділи чотири чи п’ять місяців. На щастя, тоді обійшлося без травм і без жертв.

На цей раз ми залишились без медикаментів, без їжі. Підвалу у нашому будинку не було, тому ми закривали вікна подушками, ковдрами. Намагалися зробити свого роду бункер, хоч якось себе убезпечити. Підвал був у наших у сусідів. Та першого березня літак скинув бомбу на нашу вулицю. Вуличний трубопровід був пошкоджений, асфальт зірвало. А на сусідній вулиці загорівся будинок. У підвалі були люди, вони горіли живцем. Це був повний жах.

Потім ми все ж перебралися у сусідський підвал. Там нас було 18 людей, у тому числі – двоє шестирічних дітей.

Моя донька від шоку і шуму не могла ходили в туалет. Вона намагалась це зробити кожні 15 хвилин, їй це не вдавалось. Від цього вона плакала. А у нас нічого не було: ні медикаментів, ні води.

Ми знайшли одну бабусю, вона нас врятувала, дала пластинку но-шпи. І ми просто впихали ці таблетки, щоб зняти у дитини спазм. Це було жахливо.

Все, що відбувалося у Маріуполі, мене шокувало. Я не могла прийняти той факт, що гинуть мирні люди. Ніде було заховатися, всюди була небезпека. Якщо від снарядів можна було хоч якось врятуватись, то від авіабомб – самі розумієте.

Найстрашніше – коли люди горіли живцем і кричали.

Коли поблизу вже були російські танки, ми зрозуміли, що назад дороги немає, потрібно намагатися виїхати. На щастя, наша машина залишилась на ходу, хоч і була сильно пошкоджена вибуховою хвилею. Вона завелась, і я розуміла, що шанси на порятунок у нас ще є.

В один із днів ми побачили російських солдат навпроти нашого будинку. Мій чоловік підійшов до них і запитав: «Хлопці, коли це все закінчиться?» Вони здивувалися, що ми досі там живемо. Виявляється, вони поруч розбили табір і збирались ставити вертушку. Порадили нам якнайшвидше виїжджати. 

Чоловік прийшов до нас і сказав, що потрібно виїжджати, бо міста скоро не буде. У рашистів був наказ розстрілювати всіх місцевих людей. У той момент всі ті, у кого були машини, зібрались і поїхали. Ми приєдналися до колони. Кожні сто метрів окупанти перевіряли нас на блокпостах. Це було принизливо.

Вони відкривали дорожні сумки і грабували все, що могли. З нас знімали золото. З людей, у яких були прості машини і доступні бензобаки, орки нахабно зливали бензин. Людям доводилось кидали автівки і йти в мороз з маленькими дітьми пішки. Вороги просто морально знущались над українцями.

Коли ми нарешті доїхали до Бердянська, нас поселили у таборі для біженців. Перші три дні у нас було відчуття розгубленості: ми не розуміли, що далі, куди їхати. Коли зранку у табір прийшов російський солдат і сказав: «Ми всіх вивозимо до росії», ми своїм ходом рушили до Запоріжжя. Виїжджаючи з Бердянська, дізналися, що щодня до Запоріжжя їде колона Червоного Хреста. Ми дочекались цієї колони, і коли проїхало шість автобусів, ми поїхали за ними. У Василівці солдати «ДНР» нас не випустили. Нам довелося стояти дві доби – без води і їжі. Орки морально знущались над нами, не випускали принципово. Ми фактично жили у машині, а в цей же момент у дитини була висока температура.

Поки ми доїхали до Запоріжжя, моя донька була вже у поганому стані. У неї була температура, вірус сечостатевої системи, гострий гайморит. Ми довго її лікували. Та головне, що ми вижили.

Я і досі відвідую психолога. Не знаю, як прийняти те, що ми безхатьки. Нам ніде жити. Ми харчуємося завдяки гуманітарній допомозі, яку нам видає фонд ЯМаріуполь. Ми не радіємо життю, ніби світ перевернувся. Ми стали іншими людьми.

Мої літні батьки теж ходять до психолога і досі приймають заспокійливі препарати. На нервах з'явились хвороби. Мама досі не може повноцінно ходити. Тато поки тримається. Доньку теж водили до психолога: вона не могла спати, у неї крутить ноги, вона щодня з криками прокидається. Її головний страх – випустити нас з поля зору. Нам усім потрібен тривалий час для відновлення психіки.

Зараз ми в Одесі. У чоловіка тут родичі, вони нам дуже допомогли, надали всі необхідні речі і прихисток. Усіма силами намагаються нас підтримати, ми тут не покинуті напризволяще.

Своє майбутнє бачу щасливим. Я видихну тільки тоді, коли дізнаюсь, що Україна перемогла. Тоді я, напевне, розридаюсь сльозами щастя і радості.