Я з Маріуполя, пенсіонерка. Коли почалася війна, я вже не працювала. 24 лютого ми прокинулися від незрозумілого гуркоту, не могли зрозуміти, що сталося. Коли по телевізору розповіли, що розпочалася війна, ми не могли повірити. Люди бігали по магазинах, все скуповували, а я пішла купила буханку хліба і двісті грамів сиру. Я не розуміла, що коїться, не могла прийняти це. Мій батько воював, він пройшов Другу світову війну і завжди казав: «Я ніколи не побажаю нікому, щоб хтось пережив війну. Ми воювали задля того, щоб ви війни не бачили». Але сталося так, що мені у такому віці доводиться це переживати.

Мій чоловік ще три дні ходив на роботу. Ми не могли усвідомити, що це - справжня війна. А потім, коли біля дому почали падати снаряди, стало все зрозуміло.

У нас зникло світло, газ, опалення, вода – нічого не було. Ми збирали сніг на вулиці, щоб розтопити його і використовувати як технічну воду. Збирали воду, яка крапала з дахів, коли танув сніг. Для цього ми стояли в чергах.

Добре, що вдома залишалися якісь запаси. Ми готували їжу на багатті. Навколо падали снаряди, а ми біля того вогнища щось готували. Було у мене трохи борошна - то робили якісь перепічки, бо хліба ми не бачили.

Так ми прожили більше трьох тижнів, бо не мали змогли залишити місто. Потім нам вдалося виїхати. Певно, рашисти втратили пильність, і ми полями повз міни рушили. Перед тим ми намагалися виїхати чотири чи п’ять разів. Нас обстрілювали, ми поверталися. Це було страшно. Ночами літали літаки, скидали бомби, окупанти обстрілювали нас з танків, з мінометів. Це був якийсь жах. Їхали ми не самі - з кількома іншими машинами друзів і знайомих.

Дорогою до Василівки ми проїхали 19 російських блокпостів. Це було таке приниження: наші сумки розкидали, перевіряли все, навіть мою маленьку дамську сумочку - і ту вивертали. Орки шукали зброю.

Ми з чоловіком - літні люди, а окупанти у нас шукали зброю. Казали, може ми якісь диверсанти, веземо гранати. Вимагали гроші, а все, що їм подобалось, забирали. Нас довго не пропускали: ми по дві-три години стояли, чекали. А під Василівкою стояли цілих шість годин – рашисти не пропускали на український бік. На той момент там зібралася колона в двісті машин.

У Запоріжжі ми розплакались. Коли вперше почули рідну мову – зрозуміли, що вирвались. Там нас записали, і ми поїхали далі. Соромно казати, але коли ми приїхали, ми їли хліб, як маленькі діти, бо ми його не бачили близько місяця. Ми їли хліб, і більше нічого нам не хотілося.

Хочу сказати, що наші солдати оборону тримали дуже міцно – супротив був великий. Закривали переїзди, щоб ворог не пройшов, перекривали дороги, перекопували, засипали. Мабуть, сили були нерівні.

Все відбувалося швидко. Було дуже холодно і страшно. Нікого на вулицях не було видно, навіть птахи не літали. Кожен будинок був згуртований. Ми разом пиляли дерева. Дуже шкода було, але у нас не було вибору. Ми палили багаття і хоча б чай собі кип'ятили. Підвозу води не було, нічого не було організовано. Магазини всі були розгромлені, розграбовані. Поліції ми майже не бачили. Але вижили.

Дуже хочеться прокинутися вранці і почути, що війна закінчилась. Ми - маленька держава проти такої гігантської росії. У нас сили нерівні, але ми - народ згуртований і непереможний. Ми захищаємо свою землю, а вони - загарбники. Ніхто не просив їх нас «асвабаждать». У мене робочий стаж – 42 роки, але тепер я – безхатько. Та головне – щоб закінчилась війна, щоб не вбивали наших дітей, наших чоловіків. Нехай буде мир, і більше нічого.