Сосницька Анастасія, учениця 11 класу комунального закладу «Харківський ліцей № 75 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Зеленова Анастасія Іванівна

"Війна. Моя історія"

Ранок 24 лютого 2022 року став для більшості українців початком найбільших жахіть у їхньому житті. І я, на жаль, не виняток. Для моєї родини ця війна стала справжнім потрясінням, з яким ми не можемо змиритися і дотепер. До 24 лютого всі ми жили своїм спокійним життям, будуючи плани на майбутнє, проте один зловісний наказ російського диктатора розділив наше життя на «до» і «після».

23 лютого. Увесь день мене ніби переслідувала тривога, якої я не могла позбутися. Після вечері з батьками я готувалася до контрольної з географії. Мені здавалося, якщо  отримаю погану оцінку, то звичне життя обвалиться...І воно дійсно обвалилося, але не через погану оцінку , а через те, що біля мого будинку впала російська бомба... Звичайно ж, почувши вибух, я зрозуміла: "Почалося".

Місто швидко готувалося до оборони. На дорогах з'явилися протитанкові їжаки, зводилися оборонні споруди. Місцеві мешканці обдзвонювали всіх рідних, друзів, знайомих, щоб переконатися, що з ними все гаразд.

З перших секунд ми зібрали необхідні речі і перенесли їх у підвал, оскільки розуміли, що та ранкова бомба не остання і ніхто не знає, куди влучить наступна. Решту дня ми майже не виходили з підвалу. Ближче до ночі стало зрозуміло, що через вологість та  холод ми можемо захворіти, тому зібралися з силами і зайшли додому переночувати. Мозок повторював одне: «Хоч би залишитися живими!»

Але ніч, на жаль, не була тихою, ми змушені були кілька разів спускатися до підвалу. Подальші дні проходили так само. Стабільно відбувалися обстріли територій, які були недалеко від нас, а 26 лютого російські війська окупували селище Мала Рогань, яке знаходиться поряд . Саме в той день ми вперше стали замислюватися про евакуацію. У телеграм-каналах постійно писали, що ходять евакуаційні потяги, якими можна дістатися до західної частини України, але ми боялися ризикувати.

Усе змінилося через кілька днів. У ніч з 1 на 2 березня відбувся масований обстріл Харкова, спочатку з артилерії, а потім і з використанням авіабомб. Усю ніч і наступний ранок ми провели у підвалі. У  нашому селищі зникло світло, його не було понад три місяці.

2 березня моя родина вирішила евакуюватися. Ми не знали, куди поїдемо, коли повернемося і чи взагалі зможемо  виїхати. Поки  збирали речі, обстріли навколо не вщухали, ми молилися, щоб наступна ракета не долетіла до нас. Через те, що ми живемо в передмісті, було неможливо викликати таксі, тому нам довелося йти пішки. Під звуки ракет, що летять на місто, ми пройшли кілька кілометрів, і вже у місті змогли домовитися зі знайомими, щоб допомогли  дістатися до вокзалу.

Охочих виїхати було дуже багато, на пероні вирував хаос, потяги були переповнені. Через п”ять годин очікування на вокзалі, все ж таки вдалося сісти в потяг, проте ми їхали стоячи, тому що сидячі місця були зайняті дітьми, людьми похилого віку. Коли збиралися,  забули взяти найнеобхідніше - їжу та воду, тому понад добу  не мали в роті навіть краплі води…Лише прибувши до Львова, де біженців зустрічали волонтери, нам вдалося поїсти і попити. Саме у Львові мені довелося попрощатися зі своїм батьком; я не знала, чи побачу його ще колись, адже він повертався до Харкова… Наступного дня  взяли квитки на автобус до польського кордону, а звідти і далі.

У Польщі я зупинилася на півтора роки і  кожного дня  вірила, що все скоро закінчиться, бо так хотілося додому. Кожного разу, коли приходило сповіщення про повітряну тривогу, я думала, як там мої родичі, які залишилися в тому пеклі…

Життя кожного з нас змінилося після 24 лютого, адже війна завжди була, є і буде вісником смерті, хаосу, жалоби та покалічених доль. У кожному з нас зараз живе надія на щасливе майбутнє, і боляче усвідомлювати, що воно залежить лише від одного натискання кнопки “Пуск”…