Маркусь Катерина, 2 курс, ВСП «Горохівський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Здинюк Марія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зорять з граніту вічні Герої, болями їхніми пам’ять живе…

Війна – це глибока рана, яка торкається кожного з нас. Коли почалася війна, я не усвідомлювала, що мій шлях зміниться назавжди. Це був звичайний день, коли новини заполонили екрани телевізорів і радіо. Спочатку я відчула шок, потім – страх, а згодом – необхідність діяти. Перші дні війни були найскладнішими.

Я бачила, як мої близькі та друзі переживали втрати. Як у місті відчувалася напруга.

Шумить верба й калина над обелісками в яких лежать Герої, Воїни, Сини. Їм майорить жовто-блакитний прапор, який родинам смутку задає. Бо не збереться вже дружньою родина за столом. Не заспівають веселу пісню, як прийнято у нас на Україні. Не може мати в чорній хустині співати, дружина тримаючи дитину на руках, а сестра дивиться сумним поглядом. А батько теж колись Україну захищав лиш мирні рубежі тримав.

Ніколи навіть в сні і думки не було, що брат на брата піде воювати. Стоять зруйновані міста і села, які будувалися століттями.

Серце матері щемить, душа немає спокою ніколи і думка про її Героя сина не залишає навіть в сні. Така журба і зачепила особисто мене. Мій тато, як і всі  інші пішов на захист рідної землі, неньки України. Одягнув військову форму я так і з ним сфотографуватися хотіла, а він сказав: «Я скоро повернуся, тоді буде світлина». Та у нерівному бою не стало мого тата, не повернувся додому він живий. А я так мріяла, чекала, і на майбутнє плани будувала. Що будемо разом ми щасливі у дружній мирній сім’ї, проживати на Україні. Ця клята війна усе перекреслила, зруйнувала наші мрії, лишила тільки сумний спогад і пагорбок землі. Могила татусева квітне чорнобривцями і духмяними трояндами, які любив він як і своє життя.

Краще бути в живих обіймах рідних, ніж букети поливати слізьми. З часом я зрозуміла, що війна це не лише фізичний конфлікт, але й боротьба за життя людей.

Я почала волонтерити в місцевих організаціях, допомагати переселенцям знайти притулок і підтримку. Кожна зустріч з людьми, які втратили все, залишила слід у моєму серці. Я бачила їхні сльози, але також відчувала їхню силу та незламність. Протягом цих 1000 днів я навчилася цінувати прості радощі життя. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи важливо знаходити моменти щастя. Ми організовували культурні заходи, щоб підняти настрій людям. Музика, танці і сміх стали нашими союзниками у боротьбі з відчаєм. Стала часто брати активну участь у громадському житті нашого містечка, часто виступала у концертах, а за зібрані кошти купували необхідні речі для воїнів ЗСУ і відправляли на бойові позиції.

Наші внески були незначними, але настрій підняти могли,  силу волі і силу бажання додавало, щоб твердий крок уперед до перемоги робили бійці. Ми любимо їх і чекаємо додому живими.

А не хочеться жити в руїнах, навчатися у підвалах. Ми хочемо жити у вільній країні. Де лани широкополі колосяться пшеницями, а над головою мирне небо, з якого посміхається ласкаво-тепле сонечко. Символом якого є прапор України, але не хотілося його завоювати ціною тисячі сердець. Кожен день війни став випробуванням для мене. Я переживала втрату, розчарування і страх. Але водночас, я знайшла нових друзів, які стали моєю родиною у ці важкі часи. Разом ми підтримували одне одного, ділилися надіями і мріяли про краще майбутнє.

Сьогодні, оглядаючись назад,  на ці 1000 днів, я розумію, що цей шлях не був легким. Але він навчив мене бути сильною, стійкою і відкритою до світу.

Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи ми можемо знайти світло в серцях один одного. Мій шлях став частиною мого життя, але я вірю у те, що мир обов’язково повернеться. І коли це станеться, я буду готова відновити все те, що було втрачено, і допомогти іншим знайти свій шлях до відновлення та спокою.