Надточій Інна, вчитель, Харківський ліцей №168 Харківської міської ради

 «Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Під час війни будь-який акт доброти може змінити життя. Для мене таким моментом стала евакуація з окупації – не просто втеча від небезпеки, а справжній злам у свідомості. Це був час, коли здавалося, що все втрачено: дім, безпека, майбутнє. Але саме тоді я отримала допомогу, яка змінила мій світогляд. Село, де живуть мої батьки, де ми зустріли війну, опинилося під окупацією вже в березні 2022 року. Ми довго не могли виїхати, було страшно, небезпечно, а ще ніхто не знав, чи дійсно можна вирватися на підконтрольну Україні територію. Ми жили у постійному страху, без світла, інтернету, зв’язку...

Світ навколо звузився до підвалу, до коротких походів по воду. Але найстрашніше — це відчуття ізоляції, ніби нас забули. Здавалося, що ніхто вже не прийде, що ми залишилися сам на сам із жахом.

Коли нарешті з’явилась можливість виїхати, ми скористались нею, не вагаючись. Дорога була небезпечною: блокпости, допити, постійна напруга. Я мовчки тримала свою дитину і маму за руку, і в голові крутилась лише одна думка – аби тільки доїхати. І ми доїхали, ми дісталися рідного міста, незламного героя Харкова.

Але там, де мала бути радість, було спустошення. Ми були виснажені, зневірені, без усього.

І саме в той момент ми зустріли людей, які стали для мене уособленням справжньої людяності. Волонтери, переважно молодь, такі ж, як я, зустріли нас підконтрольній Україні території. Вони не просто допомогли з речами чи гарячим чаєм. Вони допомогли з відновленням довіри до світу. Я пам’ятаю, як одна дівчина, майже моя ровесниця, подивилася мені в очі і тихо сказала: «Ви вже в безпеці. Ми з вами». У цей момент я вперше за довгий час заплакала – не від страху, а від полегшення. Її голос, її присутність були для мене ніби світло в темряві. Ця допомога не просто змінила мій настрій, вона змінила моє бачення світу.

Я побачила, наскільки важливо мати поруч тих, хто не пройде повз твого болю. І я зрозуміла, що сила – не лише у військовій техніці чи стратегії. Справжня сила – у серці, що здатне відчувати й діяти.

Після адаптації я теж долучалася до волонтерства, як могла: донатила, віддавала речі біженцям, їжу. Це стало моєю відповіддю на біль – допомагати тим, хто ще потребує порятунку, підтримки, тепла. Я побачила, скільки молоді сьогодні віддає свої сили заради інших. У кожному проєкті, у кожній ініціативі я бачу те саме: дух, стійкість, людяність. Українська молодь – це не просто покоління, що виросло під звуки сирен. Це покоління, що навчилося перетворювати біль у дію, а розпач – у надію.

Війна навчила мене цінувати мир, як ніколи раніше. Тепер для мене мир – це не абстрактне слово. Це реальний стан, в якому є життя, мрії, навчання, друзі, плани.

Мир – це можливість просто бути, не боятись, не тікати. І саме тому мир має стати найвищою цінністю нашого суспільства. Його не можна сприймати як належне, його потрібно берегти, плекати і захищати.  Сьогодні, згадуючи ті дні, я розумію: навіть у найтемніші моменти можна знайти світло. І часто це світло є в очах тих, хто допомагає. Саме завдяки таким людям я вірю в майбутнє. У мирне, вільне майбутнє України, збудоване на співчутті, взаємній підтримці та незламному дусі.