Я все життя прожив у Сєвєродонецьку. Коли розпочалася війна, перше бомбардування почалося по аеропорту. У мене поруч дача. Потім бойові дії почали наближатися, нарешті почали обстрілювати місто. У квартирі жити було вже неможливо. Перейшли у старі райони. Там снаряд влучив прямо у будинок. Жили у підвалі. 

Все було як уві сні. Бігали поливали квіти у квартирі, кішку годували.

Одного разу весь мій під'їзд згорів. У квартиру влучили три снаряди, у сусідні квартири теж були влучання. Всі три квартири повністю згоріли. Згодом довелося евакуюватися у Кривий Ріг. 

Нам давали гуманітарну допомогу. В одній квартирі у нас було чотири сім'ї. Ми дружно готували їсти, ходили за гуманітарною допомогою. Світла не було, вода почала зникати. Спочатку евакуювалась одна родина, потім друга, потім виїхали ми. 

Перша родина виїхала на своїй машині. У мене не вийшло виїхати власним авто: прийшов в гараж, а там снаряд влучив - був цілий котлован. Були евакуаційні автобуси, маршрутки від "Дитячого світу". А нам дивом пощастило, що хлопець їхав з Рубіжного і нас узяв до Дніпра. 

Ми їхали по побитих дорогах, але обстрілів не було. 

Звісно, хочеться, щоб війна закінчилась. А як це станеться, мені невідомо. Мрію, щоб окупанти пішли з нашої землі.