Мені вже 70 років. Я з міста Снігурівки Миколаївської області. Всю окупацію провела вдома. Страшно було, але виїжджати не хотіла, чекала.

У нас в перший день пролунали вибухи, потім я ввімкнула телевізор і побачила виступ нашого президента. Я коли дізналася, що війна, то в мене руки трусилися і відразу сльози були. Важко було все, починаючи з того, що доводилося ходити й дивитися на ці рила рашистські. 

Не було у нас світла, води, хліба – нічого. Жили на тих запасах, що мали в погребі: картопля, якісь закрутки - ось так і виживали.

Всі морально були пригнічені, всім страшно було.

Коли нас звільнили – це було дуже приємно. Ми і раділи, і танцювали, й обіймалися. Співали українських пісень. Просто не передати словами, що тоді відбувалося.

До війни я ще працювала, а зараз це підприємство закрилося. Дуже важко. Звісно, болить серце дивитися, на що рашисти перетворили наше місто: і школи побили, і домівки, і люди гинули.

Хай би війна хоч і сьогодні закінчилася, але це мені не під силу.