У 2014 році Надія допомагала людям, які тікали в її місто від війни. У 2022-му вона сама стала біженкою, і дякує іншим людям за допомогу

Для нас війна почалася ще з 2014 року. Я працювала на комунальному підприємстві, ми під обстрілами ми ходили на роботу. Це було дуже страшно. Ми допомагали переселенцям, які приїхали в Сєвєродонецьк. Збирали речі, продукти, допомагали людям, коли їх розселяли по гуртожитках. Допомагали людям чисто за індивідуальним проханням. 

У 2022 році  у нас в місті було страшне, там був ад. А коли виїхали, то знайшли роботу і працювати стали, по-іншому ніяк. Я повністю не згодна з тим, що переселенцям не потрібно платити кошти. 

У нас нічого не залишилось: ні житла, ні роботи, ми виїхали ні з чим. Ми наймаємо житло, і за ці кошти якусь частину можемо перекривати. Що таке зараз дві тисячі? 

Мені всіх людей шкода, не тільки з нашого міста. Так знущатися над людьми неможливо. Дуже важко усвідомити і пережити це все, тим більше, що ми туди ніколи не повернемось. Це все змушує людей виїжджати з України. Я нічого не отримую від своєї держави. Гуманітарної допомоги вже немає, допомоги ніякої.

На початку нам тут люди дуже допомогли. Ми приїхали до Дніпра, у волонтерський центр. Там власник готелю «Жовтневий» перелаштувався на безкоштовний прийом людей з тваринами. Ми ж нічого не взяли, крім двох котів, все залишилось вдома. Спочатку проживали там, потім переїхали в місто Черкаси, де дуже чудові люди, які дійсно допомагають. 

Я вважаю, що ми окупантам ні клаптика землі не віддамо, це по-перше. По-друге, все ж таки надіюсь, що відвоюють всі території, що були наші. Наше майбутнє - в Україні, бо я її дуже люблю. Я навчалася в українській школі, я виросла в Україні. Мені виїжджати нікуди не хочеться, і в майбутньому планую залишитися тут. Я бачу справедливий мир в Україні, тільки через силу.