Заможне село на кордоні Сумщини з Росією рашисти розбивали вщент. Голова сільради допоміг Раїсі вивезти хворого чоловіка в обласну лікарню, і повертатись їм уже, напевно, нікуди

Ми живемо за два кілометри від Росії. У нас в селі було училище сільськогосподарське, школа-десятирічка. Біля 600 чоловік було жителів. У нас був прекрасний інтернет, новітній по всьому селу. Ми і року не покористувалися. Село було освічене, багато було людей, які в школі й училищі працювали майстрами, вихователями. Дуже прекрасний у нас був Будинок культури, сучасна бібліотека. Все для молоді робили.

Одразу після вторгнення росіян ми почали страждати. Нашу школу спалили, училище спалили – корпуси попалили, побили. Було у нас господарство, училище своє - усе накрилося. 

24 лютого я прокинулась о третій ранку від якихось незрозумілих звуків. Думала, що в сусіда машину хтось заводить, а вона глохне. Я відкрила вікно, кажу: «Васю, ти серед ночі машину не можеш завести? Що таке?» Потім дивлюся: заграва червона, люди бігають по вулиці. Я вийшла, підійшла до купки людей, а вони кажуть: «Ви знаєте, війна почалася». 

Сказали, ніби щось стрельнуло і полетіло за село кудись. Барабанило, гупіт стояв страшний. Мигало таке страшне по полю, відблиски бігали. Я в хату зайшла, сказала чоловіку, що почалася війна. 

Я  в той же день пішла на роботу. Сільська рада зібрала нас - усі ми в шоці. Не знали, що робити. Люди почали все гребти в магазинах.  Староста, дякую йому, почав привозити макарони в мішках, олію і все, що тільки міг дістати. Релігійні організації привозили нам хліб безкоштовно. Потім стали пекти в училищі. А тоді до нас ще тричі на тиждень приїжджав приватник машиною з причепом, привозив нам. Магазин один був. Туди привозили хліб і всі продукти, які тільки можна було. Ми на роботу ходили. 

Весна прийшла, а жити треба якось. Ми ще посадили городи під обстріли. Правда, спочатку в село не прилітало, воно летіло хтозна куди. Всі землі засівалися. Городи в кожного, хазяйство було якесь. 

Тоді серед літа їздили у Білопілля. Там поставили пост військовий - нас пропускали з паспортами. 

Мій чоловік захворів - у нього з ногою була проблема, і він на город не виходив. Я сама картоплю вибирала. Мій маленький собачка завжди зі мною був на городі. А потім голову опустив і пішов. Напевно, собаки здорово відчувають все. Тільки він дійшов до хвіртки і там сів, як я почула свист. А потім як гухнуло – у мене одразу праве вухо заклало, тепер я не чую на це вухо. Я все кинула, заскочила в хату. Питаю: «Господи, що це таке?» А воно прилетіло в училище, в гуртожиток. Це літо було – добре, що канікули і там не було нікого. 

І як почало… 54 вистріли в центрі. Хата дрижала з усієї сили. Я стояла на порозі в хаті, собака десь ховалася під кріслами чи під диванами, чоловік на ліжку лежав. Я тільки казала: «Господи, збережи та сохрани». Днів через два-три кожен день почали нас обстрілювати. Нам сказали, що треба виїжджати, хто може. А куди? Мій чоловік з хворою ногою. 

Буквально на другий чи третій день почалися обстріли. Ми - у підвал. А як затихло, ми почули запах гарі на вулиці. Я кажу: «Я вигляну». Чоловік каже: «Не смій, бо ще прилетить» – «Я вигляну, чи вікна цілі у нас з  вулиці». Я через скло, що у двір виходить, глянула на вулицю. Вікна цілі. Горіла школа двоповерхова і ще десь горіло. Я думала, що сусіди, а то запалили гуртожиток. Два таких пожари - це страшне. Коли перестали стріляти, приїхали всі пожарки. 

Ми зібралися теж кучкою на вулиці, а нас стали пожежники розганяти, бо там були нерозірвані заряди: не дай Бог, розірвався б від вогню. До ранку згоріла школа, один каркас залишився. 

Потім дійшло до того, що спалили ферму. Свині вищали на все село, коня вбило, барани повискакували. Люди почали поступово виїжджати, і на сьогодні у селі залишилося чоловік десять, а може, й менше. А тоді рашисти взялися за Білопілля - тепер Білопілля страждає. 

Прийшлося мені вивозити чоловіка, бо у нього інфекція пішла. Мені сказали, що він помре, якщо не відвезти у лікарню. А бензину не було, ніде не було нічого. Я ходила до свого мера. Дякую йому – допоміг, дав машину. Я довезла чоловіка у Суми, йому там ногу відрізали. Ми були місяць у Сумах, а тоді виїхали. Син забрав нас у Харків. Ми тепер в Харкові живемо. 

Зараз до нашого села їздити взагалі неможливо. Казали, якщо побачать машину, одразу кидають дрони, гранати. Я не знаю, які люди там сидять, там неможливо. 

Там не сьогодні-завтра прилетить - вікна повибивані, усе розкрадене. Я старосту спитала, як там моя хата. Він зайшов, сфотографував мені. «Виноград, – каже, – я у вас зірвав, він примерз. Ви звикайтеся з думкою, що ви туди ніколи не вернетеся. Або не буде куди вертатися, або вони не дозволять вертатися». 

Страждають люди дуже багато. У кого є родичі, кудись далі поїхав. Вертатися нікуди - все згоріло, весь центр розбитий. Магазини розбиті, училище спалене, Будинок культури розбитий, навіть пам'ятник загиблим розбили. Дуже важко там жити.