Українець Ніна, 10 клас, ліцей №1 Подільської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Велика Наталія Валеріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Людина не має дорожчого місця, ніж те, де вона народилася, проживала, зміцніла та змужніла. Кожен згадує про той час із трепетом, теплом в душі, ті найяскравіші моменти назавжди закарбуються в пам’яті і будуть нагадувати безтурботне життя…

Але війни руйнують усе… 24 лютого 2022 року прийшла непрохана гостя і до нашої держави. Прийшла підступно, неочікувано, вночі, коли українці солодко спали. Зруйнувала одразу наш затишок і комфорт, будинки і квартири, культуру і побут, безпеку і тишу, і навіть життя… 

Уже не перелічити всіх втрат, що зазнала наша рідна країна з того злощасного дня.

Скільком людям довелося виїхати далеко від дому або навіть за кордон через те, що в їх місті стало жити небезпечно? Скільки людей залишили свої домівки, усі речі і минуле життя, рятуючись від небезпеки? А скільки й на зараз не можуть повернутися додому, до рідного міста чи села, а мають жити серед іноземців, спілкуватися чужою мовою? А скільком людям вже нема куди повертатися? Цих людей не злічити…

Війна… Усього лиш слово, але скільки болю завдає. Навіть моторошно робиться від того, коли промовляєш це слово… Скільки гіркоти, сліз, смертей і скорботи несе за собою лише п’ять букв. Більшість українців ніколи не бачила її на власні очі, але добре знає, що вона десь близько причаїлася на рідній землі. Ще зовсім недавно лише зі сторінок підручника історії ми дізнавались про війну, про її наслідки, а вже сьогодні вона прийшла у наш дім. Уже майже 1000 днів ведеться “рятувальна операція”, яка щодня завдає все більшого болю і загартовує все більшу ненависть до країни-агресора.

Двадцять четвертого лютого всі прокинулись не від будильника чи сходу сонця, а від вибухів і новин про початок війни. У нашому маленькому містечку цього ранку ракети зруйнували військову частину, ангелами стало двадцять двоє чоловіків і жінок, чиїхось синів, дочок, матерів та батьків…

Люди почали панічно заготовляти їжу та воду, збирати тривожні валізи і виїжджати… у невідомість. Цей день назавжди закарбується у пам’яті кожного українця.

І вже ніколи двадцять четверте лютого не буде датою чогось веселого, святкового і безтурботного.

З цього дня українське прислів’я «Моя хата скраю – нічого не знаю» втратило свою актуальність. Добро і милосердя – це два крила, на яких тримається людство. З початком російського вторгнення мешканці нашого міста зрозуміли, що світ тримається на добрі та на гарних вчинках. Тому не просто говорять про добро та чекають його від інших, реально діють, намагаються зробити світ кращим, красивішим своїми добрими, корисними справами. 

У нашому місті працює три волонтерських загони: «Шалена голка», «Смаколики мами Зої» та «Паляниця». 

Тут працюють люди, що мають спільні інтереси та мету – допомога Збройним силам України.

З перших днів війни небайдужі мешканці міста почали зносити необхідні речі для наших воїнів, а потім стали на процес плетіння маскувальних сіток, пошиття балаклав, в’язання шкарпеток та рукавичок, випікання вертут, рулетів, пиріжків. Жоден із загонів не припиняв роботу ні на день. Працюють люди безкорисливо. Продукти приносять небайдужі мешканці міста, підприємці, фермери. Звісно, приєдналися до волонтерського руху і школярі нашого міста.

Учні гімназій та ліцеїв проводять акції зі збору речей першої необхідності, теплих речей, продуктів харчування, коштів, які потім передають на підтримку ЗСУ.

Отже, українці — це народ, що любить свободу і незалежність, прагне до справедливості і рівності. Водночас потрапивши в скрутну ситуацію, ми здатні не тільки знайти з неї вихід, але й підтримати інших, допомогти їм. Тож віримо в перемогу, віримо в ЗСУ!