Хмельницька Ярослава, 2 курс (11 клас), Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Бережанська Ольга Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Прокинувшись від вибухів 24 лютого 2022 року, я одразу згадала події 2014 року, як, будучи першокласницею, я здригалась від будь-якого шуму (літак, чи хтось захлопнув сильно двері), тому що я чула вибухи і боялась їх. Згодом я все ж таки перемогла цей страх, мені стало легше... Але ось знову вибухи, напади паніки…

Я зрозуміла, що це повномасштабне вторгнення, у мене тільки почалося налагоджуватись життя, але ось знову росія все зіпсувала… Вони знову зламали мене, моє життя...

Це все було боляче усвідомлювати, вони змусили мене попрощатись з найкращою подругою, тому що батьки забрали її в Ірландію. Також з моїми двоюрідними братами, їх теж батьки вивезли за кордон.

У перші тижні, коли не було навчання, ми з сім’єю ходили плести сітки, я волонтерила і плакала від того, що не буде як раніше, що мене буде це переслідувати, що є люди, які мені дуже важливі: мої рідні, а я з ними більше не зможу побачитись.

Я побачила руйнування будинків, паніку людей, як вони помирають на вулиці... Цей весь жах. Чому дитина в свої юні роки має за таким спостерігати?

Чому не може бути нормального, повноцінного життя?

Кожного вечора, під обстріли я засинала з думкою, що настане день, коли я не прокинусь, і що цей день буде скоро, завтра, чи, можливо, післязавтра. Прокинусь, а мені повідомлять про смерть брата на фронті, я не можу собі уявити життя без нього, але війна змусила, і це дуже боляче. Він ще такий молодий, йому всього лише 19, а він уже поповнив лави ЗСУ.

Мій день народження, 25 лютого, вже ніколи не буде святом.

Повномасштабне вторгнення заплямувало все кров'ю і більше нічого не буде як колись...

Це важко, але це правда, це теперішня наша реальність.