Ольга Вікторівна покинула рідну домівку, коли життя в окупації стало нестерпним

Мені двадцять вісім років, і я тільки зараз вчу українську мову. До початку війни я проживала в Запорізькій області у селищі Заповітне, яке розташоване за десять кілометрів від Енергодару.

У нас війна почалась четвертого березня. Це була найстрашніша ніч, яка запам’ятається на все життя. 24 лютого ми просто дізналися, що є така ситуація, і тоді у нас ще не було такої величезної паніки. Звичайно, ми переживали і не розуміли, що взагалі відбувається. А коли вже побачили ці колони, які йшли, то зрозуміли, що буде щось погане. Це дуже важко навіть згадувати.

Четвертого березня була найкривавіша ніч. Тоді була перша спроба взяття АЕС.

Ми не знали, що буде далі, але ще залишалися вдома. У нас був, чи ще є свій приватний будинок. Чому так кажу? Бо зараз там проживають наші вороги. Я це знаю, бо у нас там залишилось дуже багато родичів, і нам повідомили, що в нашому будинку живуть вороги.

Я з мамою виїхала двадцять дев’ятого липня в Полтавську область. Моя мама залишилась в Зіньківському районі, а я зараз живу у Полтаві. Я навчалась у Полтавському педагогічному університеті, тому у мене тут залишились деякі дуже хороші знайомі, які витягнули мене з того пекла. Я вже в Полтаві знайшла житло та пішла на роботу.

Я не виїхала за кордон, і щаслива, що знаходжусь тут. Я собі сказала, що я ніколи не перетну кордон цієї країни. Я дуже часто чула від людей таку фразу: «Твой патриотизм закончится, когда к тебе придут». До мене прийшли, і я все одно не змогла. Ми якось ще чотири місяці трималися і молилися за кожного воїна. А зараз я надіюсь повернутись додому.

Звичайно, ми стикнулись з різними труднощами в окупації: газу у нас десь з березня не було. З’явився він у моєму житті тільки в Полтаві. З водою теж були проблеми великі, тому ми ходили до колонки. Ми мали своє господарство, тримали корову. Так і виживали, бо у нас було все своє. Ми не були на межі страшної гуманітарної катастрофи в той період.

Мої знайомі, родичі, які там залишились, кажуть, що зараз дуже важко, тому що немає світла та води. Втім, вони пристосовуються і якось виживають. Важко, що люди пристосовуються до поганого.

Я не хочу прогнозувати, коли закінчиться війна. Я тільки вірю. Ви знаєте, коли моя тітка присилає мені фотографію моєї рідної школи, де написано: «Переобуемся, и все будет нормально», я перша буду писати у всі інстанції для того, щоб вони не перевзулись, щоб вони відповіли за законом. Якби у нас не було так багато зрадників, ми б вже перемогли. Мене здивувала Полтавщина: вона тримається. У нас все-таки не так - там не було такого. Я вірю в наших хлопців, вірю в перемогу і хочу, щоб все це скоріше закінчилось.