Ірині Олександрівні важко дивитись на понівечене окупантами місто. Під час обстрілів Охтирки загинуло багато людей 

Мені тридцять вісім років. До початку війни й зараз проживаю в Охтирці. Під час бойових дій нікуди не виїжджала.

Війна почалась вранці 24 лютого. Ми зібрали речі і виїхали до батьків у приватний будинок, бо там можна було сховатися у підвалі або погребі.

Спочатку не можна було зняти кошти, картки не приймали, тому не можна було купити продукти. Ліки було важко дістати, а у мене хворіє мама, і вони їй потрібні були. Доводилось замовляти у людей у Києві та у Полтаві. Ціни піднялись відразу.

Мене приємно зворушило, що під час війни люди допомагали один одному.

Мене шокувало те, що ці ракети так багато зруйнували: будинки, дитячі садки. Багато знайомих загинуло.

Моя мама живе біля залізничної станції, і коли туди ракета прилетіла, ми все чули. В хаті стіни затріщали.

Ми нікуди не виїжджали з Охтирки, моя сім’я зараз разом. Я на пенсії по інвалідності, тому не працюю.

Я себе тільки й заспокоюю, що все буде добре, тому що сподіваюсь на краще. Моєму сину десять років. Я йому пояснила, що треба поводитися тихіше. Було важко, що син в школу не ходив, на вулицю гуляти не виходив, хоча він дуже хотів.

Я сподіваюсь на краще, тому хочеться, щоб війна швидше закінчилась.

Попри війну я планую майбутнє: чекаємо на весну і літо, вірю у наших хлопців. Вірю, що все буде добре.