Мені 62 роки. Я жила в центрі Маріуполя. 24 лютого прокинулася від вибухів. Пішла на роботу й майже відразу повернулася додому.
У нас не було світла, зв’язку, газу. Я готувала їжу разом з іншими мешканцями будинку на багатті. У нашому будинку були масштабні пожежі. Люди гасили їх самотужки.
Десятого березня я вирішила вибиратися з міста, бо розуміла, що там на мене чекала або інвалідність, або смерть. Транспорту в мене не було, тому вирушила пішки, а потім мене підвіз один чоловік.
У Бердянську я спитала, скільки винна йому за дорогу, а він відповів: «Ніскільки. Просто будьте живі». А ще дав ковбаси і хліба. Я їла і плакала.
Ракета, що влучила в драмтеатр пролетіла прямо перед моїми вікнами. Скло випало разом з рамою.
Я зупинилася в Одесі, бо тут мешкає моя донька з онуком. Живу в історичному районі міста. Мені подобається тут. Отримую матеріальну допомогу від держави й продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова, за що дуже вдячна.
Хочеться мирного неба і повернутися в свою квартиру. Вона дісталася мені від батьків.