Олександр Фурсенко, 11 клас

Заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Миколаївський центр професійної освіти"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бугайова Тетяна Леонідівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Був звичайний зимовий ранок, але я тоді ще не здогадувався, що він змінить моє життя назавжди…

Прокинувся від якоїсь незрозумілої метушні. Запитавши в мами, що трапилось, почув оте страшне: почалася війна. Всі були розгублені, бо ніхто не чекав на такі події. І в ту мить я зрозумів, що напередодні був останній гарний день, коли міг спокійно жити. 

У наше місто окупаційні війська зайшли того ж дня. Техніки було багато, страшний гул лунав навкруги. Коли вони зайняли Олешки, біля Херсонського мосту почалися важкі бої. Груди спаленої техніки, підірвані заправки – ця картина поставала перед очима тих, хто їздив у Херсон, поки це ще було можливо. Після пошкодження мосту люди якийсь час мали змогу переправлятися на пароплаві або човнах. 

Наше місто перетворилося на вулик. Біля аптек, магазинів, банкоматів – кругом утворювалися великі черги. Люди в паніці скуповували все, що бачили. У людей на вустах було одне запитання: «Як могло взагалі таке трапитись у XXI столітті?». Спочатку сподівалися, що невдовзі все зміниться на краще, але час йшов, а ситуація тільки погіршувалась. Жителі почали виїжджати з міста. Відключили телебачення, зник інтернет, ми залишилися без будь-якого зв’язку. Я з мамою без кінця лазив на горище, щоб зателефонувати рідним та друзям, які виїхали.

Одного дня військові влаштували обшук. Заходили в кожен двір, нишпорили по всіх закутках, перевіряли телефони. Вони навіть розрізали подушки в підвалі (ми готувались до найгіршого - обстрілів). Нічого не знайшовши, вони пішли. Того ж дня забрали нашого мера, про якого і досі ми нічого не чули. 

На сімейній раді ми вирішили, що я не буду залишатися в школі (на той момент, закінчував, якщо це можна так назвати, 9 клас). Нам порадили освітній заклад у Миколаєві і восени 2022 почав онлайн-навчання в ЗП(ПТ)О «Миколаївький центр професійної освіти». Так як вдома інтернету не було, то переїхав у Скадовськ до тата, який вже, на той час, вимушений був доглядати за хворою мамою. Так і проживали, і живемо й досі: матуся з бабусею в Голій Пристані, а тато з іншою бабусею – в Скадовську.

Коли в листопаді 2022 українські війська звільнили Херсон – нашій радості не було меж. Ми сподівалися, що ми наступні, але наші надії не справдилися. Після цього росіяни почали укріплюватися. І квітуча набережна перетворилася на замінований, переритий шмат землі. Центр перекрили, а по місту наставили блокпостів. Постійно перевіряли документи. Згодом закрили і лікарню, в якій трудилася моя мама. Не працювали банки, магазини – все. Ми зостались зовсім самі.

Від початку війни наше місто під постійними обстрілами, адже ми знаходимося в прифронтовій зоні. Перша новорічна ніч в окупації для моєї сім’ї була жахливою. Снаряд прилетів десь о 17 на саме подвір’я. На щастя, всі залишилися не ушкодженими, оскільки ми, в цей момент, знаходилися в будинку і на відстані від вікон. Всю ніч я з мамою прибирав скло від вибитих шибок та забивав їх плівкою. Але сусідам не пощастило, саме до них прилетіло і зруйнувало снарядом дах будинку. 

Наш край тоді дуже сильно обстрілювали. Кожної ночі ми, із завмиранням у серці, слухали свист снарядів і гадали: хто наступний.

А влітку 2023 прийшло ще одне лихо – підрив Каховської ГЕС. Містяни сподівалися, що в нас не буде багато води, але вони помилилися. Коли рівень затоплення почав різко зростати – почалася паніка. Будинки затопило по самий дах. Хтось встиг втікти, багато людей знімали з дахів на човни. Потонуло дуже багато домашніх тварин, птиці, худоби. На превеликий жаль, багато людей не встигли врятуватися. В основному - це були інваліди та люди поважного віку. Вони так і залишилися в своїх домівках назавжди.

Зараз на місто важко дивитися без болю в серці: зруйновані домівки, паркани, повалені дерева, вирви від снарядів і суцільна порожнеча…

Але, не зважаючи на обстріли, живучі в постійному стресі, містечко жило. Люди об’єдналися, допомагаючи один одному лагодити дахи, забивати вікна. Я теж допомагав всім нашим сусідам. Мені довелося навчитися тому, що ніколи раніше не робив, але тепер вимушений. 

Так, ці майже 3 роки змінили не тільки країну, вони змінили і мене. Навіть не знаю, що я тоді відчував. Страху не було. Мабуть, скоріше всього, усвідомлення того, що не можна нічого повернути назад, що я більше не зможу займатися улюбленим дозвіллям після деокупації та повернення додому: ходити в ліс по ягоди і гриби, рибалити… Адже все навкруги заміновано.

У минулому році я з волонтерами виїхав до сестри в Одесу. Не знаю, що чекає мене попереду, але я свято вірю в нашу перемогу, адже наша сила – в єдності!