Анна Черкашина, 10 клас

Опорний заклад Миколаївський ліцей з дошкільним відділенням, початковою школою та гімназією Бородінської селищної ради Болградського району Одеської області.

Вчитель, що надихнув на написання есе: Колісніченко Наталя Іванівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи чули ви як гудуть гармати? Чи бачили ви очі дітей у сховищі? Чи втішали ви безутішну матір, яка вже пів року не може знайти імені свого сина ні в списках живих, ні в списках загиблих?

Кожного ранку молю Бога, щоб жодна дитина не здригалася від звуків сирени, а чула дзвінкий шкільний дзвоник. І поспішала не в укриття, а - до класу, в якому її зустрінуть справжні однокласники, а не їх зображення на моніторі. Ті однокласники, до яких можна доторкнутися, яких можна обійняти, з якими можна разом мріяти, обмінюватися простими дитячими секретами. А ще – бачити свою усміхнену вчительку, яка білою крейдою виведе на дошці найкращі в світі слова: мир, мама. Батьківщина.

А після уроків веселою гомінкою ватагою бігти парком чи сквером, тротуаром чи стежиною додому. До свого рідного дому, а не до чужого, нехай, самого найкращого прихистку. Заскочивши  до хати зустріти найкращу в світі маму, від якої так пахне корицею та ваніллю. Заглянути в її щасливі очі, відчути  ніжний дотик її губ на своїй щоці.

А там, в кімнаті, з розгону стрибнути на коліна до свого татка, який навчить грати в шахи, майструвати журавлика, з яким можна піти на риболовлю, або прикотити з городу найбільшого гарбуза.

А ще – обійняти маленьку сестричку чи братика з величезними блакитними оченятами та смішними пшеничними кучериками.

Я народилася і виросла у прекрасному селищі- передмісті Слов`янська. Росла й раділа кожному дню. Й досі не можу збагнути чому розпочалася війна?

Кому заважала моя родина? Мирна родина, як і інші сім`ї в селищі, що має таку красиву назву « Мирне». Кому заважали мамині уроки, бо вона – вчителька, татові сири, які він варив, будучи вже пенсіонером, і якими пригощав усіх: родичів, сусідів, знайомих і незнайомих? Кому заважав мій брат, який на той час навчався в Харківському університеті ім. В. Каразіна на мирного фізика-науковця? Кому треба було перервати мою наймирнішу мрію: стати відомою піаністкою і прославити на весь світ свою чудову країну? Я, навіть, трошки почала втілювати цю мрію у життя, перемагати у всеукраїнських та міжнародних дитячих конкурсах. То було моє щастя! Моє дитяче щастя!

Хочу повернутися до свого міста, відкрити двері свого будинку, забігти в свою рідну вісімнадцяту школу, обійняти своїх друзів, зустріти сусідів, нагодувати всіх бродячих собак та котів.

Хочу, дуже хочу, але поки що не можу. Мені немає куди повертатися. Наш будинок стоїть без вікон, куток хати обвалився, не витримавши прильоту по Будинку культури поруч, а люстра моєї кімнати, разом зі штукатуркою, лежить на підлозі. Моя школа № 18 – розбита, застигла, як знівечена красуня у колі білих берізок. 

Я бачила, як люди втікають від війни. Бачила, як спустошилося наше селище, бачила розбиті будинки і поранених бійців.

Бачила стареньких бабусю і діда, які йшли по дорозі із сусіднього розбитого села, з нехитрими пожитками за плечами , молоду жінку, що тримала  маленьку дівчинку в одній руці, а в іншій - налигача з коровою, за якою  покірно йшло  телятко. Вони втікали, йшли  геть від війни.

Батьки вивезли мене з мого міста, тому що життя дитини для них важливіше за будинок. За той будинок, в якому я народилася, росла, сміялася раділа, в якому залишилося моє фортепіано  і мої мрії.

Я зустріла багато добрих людей, які надали прихисток мені і моїй родині, познайомилась з новими друзями, відчула тепло незнайомих сердець. Та хотілося б щоб все це сталося не завдяки війні. 

Вчителі нас вчать дивитися у майбутнє, а з минулого залишити лише щасливі спогади.  Я вірю: наше майбутнє – мирна Україна, щаслива родина, міцна держава, квітуча Батьківщина.