Хижняк Олександр, 7 клас, Гімназія № 17 Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Моісеєнко Вероніка Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зараз, проїжджаючи по вулиці сучасного українського міста, можна побачити, як змінюють назви вулиць, пам'ятників, на стелах вішають фотографії та імена героїв, героїв нашого часу, нашої війни…

24 лютого 2022 року розпочинається повномасштабна війна і я цей день пам'ятаю дуже добре. О четвертій годині ранку мене будять батьки і кажуть, що треба йти у сховище. І, я розумію, що почалася війна, велика війна між, як нам раніше здавалося, дружніми та братськими народами України і Росії.

Росіяни зайшли на нашу землю та сотні тисяч військових – українців стають на захист своєї Батьківщини, відбивають Київ, Херсон та інші міста і  села України.

І навіть через 1000 днів війни ця історія не закінчується. Але змінюються території. Наприкінці 1890-тих років віршували про біль українців, який ми пережили і переживаємо зараз. Що це за вірші?!

Катам

Катуйте, бийте нас, кати,
Печіть огнем, ножами тніть, - 
Ачей поможете знайти
Таке в нас місце, що болить (скорочено).

Володимир Самійленко.

Це дуже відомий поет, якого заборонили у Радянські роки, як і багатьох інших. Та і у той час патріоти України не здавалися, як і зараз.

Сотні, тисячі, мільйони фотографій почали з'являтися на шпальтах газет, журналів та у головному поширювачі інформації – телефоні. Фотографії героїв, наприклад, як хлопчик сам вибирався з розбитого фашистами міста; як пастух вивів 40 овець за 50 кілометрів від міста… Це закарбована у камені історія, яку будуть згадувати ще довго. Про війну писати страшно, бо це завжди біль, страх і втрати. Проте, я намагався описати те, що на мою думку, найважливіші. Адже у наш час писати про війну не хочеться, бо ми це бачимо, чуємо і проживаємо кожен день.