Я закінчила 11 клас. Я займалась вокалом, танцювала. А зараз я навчаюсь на графічного дизайнера 

У перший день війни я прокинулась і, пригадую, що неочікувано так усе почалось. Мама мені сказала: "Збирайся. Нас твій хрещений скоро відвезе до бабусі". Бабуся живе у центрі міста. Тато був тоді на заводі, працював. Ми почали збиратися, мамі стало погано, я побігла до аптеки за ліками. Вона дуже хвилювалась за мене, тому що вже було чутно, як стріляють. 

Я поїхала у центр міста. Було дуже страшно. Я сиділа у підвалі, ми не знали, що буде, куди що прилетить. Пам'ятаю, як нам міна у двері прилетіла, тоді було дуже страшно. У підвалі було холодно, ми вдягали по дві-три кофти. Але все одно було холодно. Ми ходили по бомбосховищах, там теж були люди. Ми всі збиралися, готували разом. 

Найбільший жах для мене – це коли у наш будинок влучив снаряд, і у мене не стало мами... 

На початку квітня за мною приїхала подруга. Ми поїхали взяти сім-карти, щоб хоч якийсь зв'язок був. Я написала сестрі у Харків, і одна моя подруга пообіцяла за мною приїхати. Я на неї чекала. Мене відвезли у Бердянськ, далі я поїхала через Запоріжжя в Харків до сестри. 

У дорозі було дуже страшно, тому що нас евакуювали маленьким автобусом. Я була одна дитина, усі літнього віку були. Я була одна, і знайома бабуся була. Мені було дуже страшно, бо я чула історії, що дітей можуть кудись забрати під час евакуації. І коли я приїхала на підконтрольну територію, мені стало дуже легко на душі, що я виїхала.

Зараз я у Івано-Франківську. Сестра вирішила, що тут безпечніше.

Я займаюсь з психологом і вчусь долати стрес. Я намагаюсь, але мені це поки не вдається. Мені досі страшно. 

Я б хотіла, щоб війна закінчилася якнайскоріше. Я хочу довчитися в університеті і піти працювати за фахом.