Мені 42 роки. У мене є чоловік і дві доньки. Ми проживали у Лівобережному районі Маріуполя. Коли почалися бойові дії, переїхали до свекрів, які жили на площі Кірова. Відразу після переїзду в наш будинок влучило дві ракети. 

Ми виживали спільно з іншими мешканцями будинку. Чоловіки розводили багаття, а жінки готували їсти. Ми мали мішок картоплі, тому харчувалися переважно нею. Воду набирали з річки. Також збирали дощову і розтоплювали сніг. Кип’ятили, відстоювали і пили. А дітям давали питну воду, яку привозили військові. 

16 березня сусіди намагалися вибратися з міста. Вони повернулися поранені на розбитих автомобілях. Це нас налякало.

Ми боялися їхати, але розуміли, що мали обмаль шансів вижити, якби залишилися. Добре, що наші автівки були заправлені. Як корінні мешканці Маріуполя ми добре знали, якими вулицями проїхати, щоб якнайшвидше покинути місто. 18 березня ми ризикнули вирватися з Маріуполя. 

Виїхали в Житомир. Сюди нас покликали друзі. Я працювала в головному управлінні ДСНС у Донецькій області. Перевелася в Житомир. Старша донька закінчила 11 клас і поїхала навчатися в Київ. Менша донька живе з нами, навчається у п’ятому класі. Також з нами мешкає моя мама і свекор зі свекрухою. Нас дуже підтримали місцеві жителі. Дали і речі, і харчі. 

Дуже хочеться, щоб найшвидше закінчилася війна і щоб Маріуполь став українським містом.