Нагожук Юлія, вчитель, Городецька гімназія Паланської сільської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не допускала думки, що до нас прийде війна в такому вигляді. Це ж врешті ХХІ ст., і світ на стільки цивілізований, що не допустить цього. Але війна прийшла в мій дім, з перших хвилин ранку 24 лютого 2022 року. Прийшла, і відчинила двері балкону вибуховою хвилею. Хоча перша надія була, що це просто вітер, але наступні вибухи відправили мене до телефону, щоб переглянути новини.

«Війна! Вони напали!». І з цієї миті наше життя змінилось.

Чоловік побіг по автомобіль, який до того ж був не заправлений, і більше двох годин він простояв в черзі на АЗС. А тим часом я заспокоювала переляканих 7-річних донечок, яких посадила в коридорі, за правилом двох стін, але поки що просто користуючись своєю логікою, це вже далі я буду у всіх можливих чатах вивчати інформацію, як правильно уберегти себе та дітей від різних видів обстрілів. Ще я бігала по квартирі і збирала речі.

Тривожної валізи ми не готували, бо не хотіли вірити у повномасштабний наступ. Але ліки та деякі продукти все ж придбали (о, як я пізніше раділа, що купила велику пачку сухих дріжджів, коли всі полиці магазинів стали пустими!).

А ще напередодні – чоловік попросив підготувати його військовий квиток, щоб був під рукою. У процесі хаотичного збору речей – ми почули вибух, дуже близько. Діти плакали, я теж була налякана, опанувати себе було тяжко. Пізніше ми дізналися, що це прилетів снаряд у сусідній будинок. Були ще вибухи, але десь далі від нас. Один з них забрав життя чоловіка, який їхав на роботу на велосипеді. Фото цієї трагедії в мережі наводило страх та паніку.

Нарешті чоловік повернувся за нами, і ми вирушили в більш безпечне місце – до його бабусі. Скрізь були неймовірні затори, у нашому маленькому місті я ще такого не бачила.

Дорогою я читала новини, доєднуючись до різних новостворених груп на тему повномасштабного вторгнення.  Першу ніч я не могла заснути. Я знала, що тепер, ось прямо зараз все зміниться ще більше, бо я знаю свого чоловіка, і тоді, без слів, розуміла, що він піде на захист своєї сім’ї, родини, Батьківщини. На ранок так і сталося – він попрощався з нами і повернувся до нашого рідного міста, де того ж дня вступив до лав ЗСУ.

Через три тижні і ми повернулись. Місто було надзвичайно порожнім і таким тихим – в той час, коли не гуділи сирени.

Ми почали облаштовувати своє життя, спати лягали на коридорі, у повітряні тривоги – виходили в тамбур, сховища в будинку не було. Я почала випікати різні булочки, пироги для наших місцевих захисників із ТРО. Це неймовірно лікувало мене, бо я відчувала себе потрібною, і що я хоч щось роблю для своєї країни. Далі був період постійного страху за життя чоловіка, тому що його відправляли у різні зони бойових дій. Були контузії, осколочні поранення, значна втрата зору. Але кожного разу – неймовірне полегшення та щастя, що він живий! І ми його незмінно – завжди чекаємо вдома!

Тяжким ранком для моєї сім’ї стало 28 квітня 2023 року, коли російська ракета поцілила у наш будинок. Це було справжнє пекло на землі, яке живе тепер всередині повсякчас.

Я прокинулась до оголошення повітряної тривоги, і читала новини, та через свою впевненість, що ракети точно не летять у наш будинок, я не розбудила дітей, які спали поруч, щоб, принаймні, сховатись за двома стінками. І те, що ми не були серйозно поранені – це просто диво! Бо вікна та двері в квартирі повилітали з рамами. Тоді загинуло 17 дорослих та 6 дітей. А ми живі. І поки будемо жити – будемо вдячні, що маємо змогу робити те, що ми робимо на цій прекрасній Землі.