Галина Романівна згадує минуле з ностальгією. Жінка працювала, ростила дітей. А як почали бомбити селище, довелося місяцями сидіти без світла, газу та інших благ цивілізації. Зараз ситуація заспокоїлася, але тривога не покидає.

До війни у ​​нас усе процвітало, автобуси вільно ходили, ми і в район, і в область могли їздити. Потім усе змінилося, ніде нічого не стало. Раніше я працювала, а як все почалося, пішла на пенсію–і доходи впали.

У нас під час обстрілів нічого не постраждало, але один епізод дотепер забути не можу. У нас із вікна видно трансформатор, одного разу поруч влучив снаряд, уламок потрапив у трансформатор, і він загорівся. Тріск був страшний. Ми після цього цілий місяць без світла сиділи. Було дуже важко виживати без газу та електрики.

У нас зараз начебто тихо, але тривожно. Все одно якось не спокійно відчуваєш себе, адже далеко іноді чуються вибухи.