Мешканці Дніпрорудного намагались не впустити рашистів до свого міста, але ж ті були зі зброєю і на танках. Життя в окупації було нестерпним

Я мешкала в Донецькій області до березня 2015 року. У зв'язку з не дуже добрими подіями в нашому місті, я переїхала у Дніпрорудне Запорізької області. Там із родиною я заново навчилася жити, поступила на роботу. У мене восьмеро дітей, четверо з них вже дорослі. Мій старший син на даний момент служить у ЗСУ, захищає нашу країну. Зараз ми переїхали з окупованого Дніпрорудного, бо боялися, що колаборанти будуть шантажувати нашу родину через сина-військового. 

Ми переїхали до Запоріжжя і зараз тут мешкаємо. Зі мною четверо дітей до 15 років. З війною життя наше порушилось. Були плани на майбутнє, на навчання дітей. Мої старші дівчата зараз в евакуації. Одна у Німеччині донька, друга знаходиться у Туреччині, а третя - у Львівській області. Ми дуже переживаємо і дуже віримо, що всі окуповані території будуть звільнені. З деякими людьми, які залишилися на окупованих територіях, я спілкуюсь іноді та переконую, щоб вони вірили в те, що буде все Україна. 

На окупованих територіях мої знайомі не вірять росіянам. Їм там тяжко, тому що нема роботи, а ціни дуже-дуже зросли. Дітям немає школи. І те, що вони там обіцяють людям, не виконують. 

Нам не вірилося, як так можна. Коли ми зрозуміли, що це страшно, що стріляють, вбивають мирних жителів, встали на барикади перед в'їздом в місто, не пускали рашистів, а потім зрозуміли, що вони поїдуть по людях. 

Вони зайшли в село Орлянка, стояли посеред житлових будинків мирних людей, все там дуже зруйнували, людей повбивали. Люди з того села тікали. А потім рашисти почали ходити патрулями по вулиці. Страшно було виходити на вулицю з дітьми. І зразу ми відчули себе не вдома, як у тюрмі якійсь. Засинаю – чую звуки вибухів. Моя п’ятирічна дитина дуже боялась, вона і досі боїться. 

Потім ми почули, що до комендатури ходять наші місцеві люди і розповідають окупантам, де, в якій родині є військовослужбовці. Мої сусіди знали, що мій син служить. Він подзвонив і попросив мене виїхати, щоб спокійно служити і не боятись за свою родину. 

Воїнів АТО почали забирати з хат: заходили по під'їздах, забирали. Навіть викрали на той момент мера міста, за нього інформації ніякої немає. Дуже багато хлопців забрали, і досі про них немає ніякої інформації. 

Я дзвонила одній зі своїх сусідок, і вона казала: якщо вони не підуть на референдум, їх виселять і вивезуть. Люди бояться. Ми виїхали до того, як зараз люди сидять без води, без тепла. Буквально тиждень назад люди на багатті готували. Ми виїхали 16 травня. 

Страшно було, що в будь-який момент можуть зайти і кудись повезти. Дуже боялися по вулицях ходити. Діти до школи не ходили, садочки закрили. Ми не виходили ні на площадку, ні на вулицю. По місту ходять люди зі зброєю, які дивляться на нас, як на потенційних ворогів. Я їх боялася і боялася за дітей. Було страшно, бо ці неадекватні люди можуть забрати мою дитину і зробити з нею що захочуть. Я нічого з цим не зможу зробити.

Ми все втратили: мрії свої, житло, стабільність, віру в людей. Як ми приїхали на підконтрольну частину України, кричали «Ура!» в машині. Українських воїнів у Кам'янському готові були розцілувати. 

Зараз мої діти ходять на кружки, в парки. А в окупації нічого немає, діти сидять вдома, ніякого розвитку для дітей нема. Їх під палками примушують йти до школи. Радуються тільки ті люди, які «застрягли» в СРСР. 

Зараз люди допомагають нам. Ми живемо в гуртожитку. Гуртожиток облаштований. Нам благодійна організація надала гуртожиток безкоштовно, живемо тут п’ять місяців. У мене з'явилася віра в людей, в доброту. Наша нація українська чуйна, дуже люди переживають, спілкуються. Ми дуже раділи, коли почали звільняти Харківську область, бо там сваха живе. Вона мені подзвонила, сказала, що вони вже вільні, - це була дуже велика радість. 

Я пенсіонерка, в мене є соціальна виплата на дітей. Я зараз вдома стараюся займатися дітьми, тому що онлайн навчання, молодшій п’ять років, їй немає куди піти у садочок. Діти старші допомагають і Україна мені допомагає: безкоштовне проживання, є допомога гуманітарна. Моєї пенсій та соціальних виплат вистачає на те, щоб нам прожити. 

Я Богу вдячна за те, що ми живі-здорові, а далі все налагодиться. Думаю, що наше суспільство буде інше, більш згуртоване. Я не панікую і стараюся не сумувати. Дуже хочу Новий рік зустрічати зі своїми новими друзями, які мене зараз підтримують у місті Дніпрорудному. Я впевнена, що до Запоріжжя не ступить ні одна російська нога. У мене на окупованій території є знайома, вона каже: «Хто нас буде звільняти?» Я кажу: «Мій син тебе буде звільняти. Я з ним приїду до тебе і скажу: ми вас звільнили».