Сердюк Орина, 1 курс, Київське обласне вище професійне училище харчових технологій та ресторанного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шульгіна Катерина Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На годиннику ще не відбило п’яту ранку, я прокинулася від звуків вибухів, налякана. У цей час мама забігла у мою кімнату й проказала найстрашніші слова, які я чула у своєму житті: «Почалася війна!» На момент я відчула, як ніби в мене захололо серце, а перед очима стояли картинки Другої світової війни. Минуло кілька годин, стали поширюватися новини, як росіяни обстрілюють десятки українських міст та селищ. Люди почали виїжджати за кордон, водночас, як я з батьками, не знали що робити, тому вирішили деякий час почекати та побачити, як розвиватимуться події.  Раптом зникли світло та газ, наступні кілька днів пройшли в очікування дива, що цей «нічний кошмар» скінчиться. Проте зранку 27 лютого 2022 року російські війська увійшли в Бердянськ.

Пам’ятаю, як уперше побачила відео, на якому російські танки роз’їжджали по дорогах рідного міста. Невимовний страх охопив мене, побоювання за власне життя, за своє майбутнє.

Одного дня зник інтернет, а за ним і будь-який зв’язок із зовнішнім світом. Пригадую, як я з мамою стояли біля будівлі банку, ловили бодай якийсь сигнал, щоб повідомити своїх рідних та близьких, що з нами все гаразд. Уже з вересня 2022 року я продовжила навчатися у своїй школі, проте тепер дистанційно. Спочатку росіяни наполягали, щоб училися в їхніх навчальних закладах, проте потім почали залякувати. На щастя мене це оминуло, можливо бо я вже навчалася в 11 класі, а вони про це не здогадувалися.

Перший рік війни минув, сподівання на швидке звільнення Бердянська від окупантів ще жевріли.

Улітку 24 червня 2023 року в мережі з’явилися страшні новини: росіяни вбили Тіграна Оганнісяна та Микиту Ханганова. Микита був моїм однокласником. Він був розумним та винахідливим хлопцем. Новину мені повідомила мама, я до останнього в це не вірила. Коли вона підтвердилася, я, відверто, розплакалася. У житті до того моменту мені не доводилося таке пережити. Здавалося, що все не по-справжньому, що це звичайний нічний кошмар. Я досі на це сподіваюсь.

З плином часу надії на швидке звільнення почали згасати. Друга половина 2023 року та початок 2024 пройшли в роздумах про виїзд.

Врешті-решт, коли мені виповнилося 18, мене вирішили відправити одну, а батьки залишилися доглядати квартиру. Рішення було неочікуваним та найсміливішим, що ми прийняли з початку війни. Уже вранці 12 квітня я вирушила в дорогу. Віз мене перевізник, зі мною також були інші: літні люди, жінки з дітьми, чоловіки.

Їхали ми цілий день без інцидентів, і вже вночі 13 квітня проходили фільтрацію. У нас забрали паспорти й пробивали по базі даних. Я пройшла успішно.

Зранку 14 квітня нас привезли до місця призначення – гуманітарного коридора в Колотилівці. На цей раз у всіх забирали й смартфони разом з паспортами, також викликали кожного на особисту бесіду, питали про причину виїзду. Я сказала їм, що їду погостювати до тітки в Харків, вони в свою чергу почали наголошувати на тому, що там небезпечно, але я відповіла, що усвідомлюю ризик, на який іду. Зрештою мене відпустили.

І ось настали неймовірно довгі, здавалось таки нескінченні хвилини очікування. Росіяни вирішували мою долю, більше нічого не залежало від мене.

Аж раптом я почула своє прізвище. Мені повернули паспорт та смартфон і сказали, що я можу йти. Радість, яку я відчула в той момент, описати неможливо, проте я стримано взяла свою валізу та пішла вказаним мені напрямком. Шлях видався довгим та важким, дорога була розбитою вкритою щебнем. Я втомилася. Проте, коли побачила наших воїнів, у мене ніби відкрилося друге дихання, і я знову набралася сил, нарешті відчула себе вільною за ті два довгих роки війни. Ще досі звикаю до нових реалій – постійних повітряних тривог, проте вже морально легше – зник страх, у якому постійно жила в Бердянську.