Михальчук Влада, 2 курс, Харківський національний університет повітряних сил України імені Івана Кожедуба

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гнибіда Олена Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли в серці живе мрія — навіть попіл стає ґрунтом для життя

У кожної людини є мрія — глибока, справжня, така, що веде крізь темряву до світла. Моя мрія — стати захисницею України. Не лише за фахом, а за покликанням серця. Я не просто обрала шлях військової — я ним ішла ще до того, як зрозуміла, що саме цей шлях стане моїм життєвим вибором.

Коли війна постукала в наші двері, вона не питала, чи ми готові. Вона просто увірвалася — й назавжди змінила все: наше дитинство, наші спогади, наші плани. Вона спалила вогнем не лише будинки, а й наївну віру в те, що зло — це щось далеке, вигадане, книжкове. Та водночас саме ця подія пробудила в мені силу. Силу мрії.

Я родом із Донеччини — землі, яка сьогодні здригається від ворожих обстрілів, де вогонь з неба знищує дитячі садочки, школи, лікарні, будинки, у яких жили мої друзі, сусіди, родичі. Кожного дня я читаю новини про те, як ворожі снаряди перетворюють на руїну мою Комарську громаду, моє дитинство, мої спогади. І серце рветься від болю. Бо там — моя душа. Там — мої люди. Там — моє коріння.

Особливо боляче було слухати розповіді мого дядька, який зі своєю сім’єю проживав у Маріуполі. Вони два місяці провели в окупації, намагаючись вижити під щоденними обстрілами, без світла, без зв’язку, в постійному страху. Їм вдалося вирватися — подолавши складний, небезпечний шлях, повний блокпостів, холоду й невизначеності. Але найбільше мене вразило те, що вони бачили. Те, що бачив мій дядько.

Він був свідком трагедії в Маріупольському драматичному театрі, куди влучила авіабомба, попри напис «ДІТИ», яку бачили з неба всі. Це було не просто порушення усіх правил війни — це було навмисне знищення надії.

Після цих слів у мені щось назавжди змінилося. Я перестала боятися. Мене вже неможливо злякати. Бо в мені запалала мрія — мрія не про казкове майбутнє, а про вистражданий мир, про Україну, де не стріляють у дітей, не стирають з лиця землі театри й школи. Це мрія про правду, яку не можна вбити. Про справедливість, яка має стати основою відбудови.

Сьогодні я навчаюся у військовому виші. Це — усвідомлений крок. Це мій фронт. Це мій спосіб бути там, де я можу діяти. Я готуюсь до служби, і з кожним днем ця мрія не слабшає, а лише міцніє. Я хочу стати офіцеркою, яка не боїться відповідальності, яка зберігає людяність навіть у найжорстокіших умовах. Я хочу бути тією, хто не кричить гасел, а діє. Хто не прикривається формою, а живе її змістом.

Для мене бути військовою — означає берегти життя, навіть ризикуючи своїм. Бути військовою — це не втратити ніжність у світі, де все кричить про біль. Це — зберегти світло в очах, навіть коли довкола темрява. Це означає стати частиною сили, яка не знищує, а захищає.

Я мрію не просто перемогти. Я мрію, щоб після перемоги ми змогли відбудувати країну з любов’ю. Щоб діти, які зростають під звуки сирен, одного дня прокинулися під спів пташок. Щоб руїни стали основами нових шкіл, нових лікарень, нових театрів. Щоб у Маріуполі знову звучала музика, а не вибухи.

Мій патріотизм — це не фото з прапором. Це — щоденна праця над собою. Це — ранній підйом, важке тренування, подолання втоми, сумнівів, болю. Це — готовність бути опорою, прикладом, плечем. Це — небайдужість до побратимів і посестер. Це — молитва за тих, хто тримає небо над нами. І ще — це віра в людей. Бо вірити в Україну — це, передусім, вірити в кожного, хто не здався.

Часто, коли мені особливо важко, я згадую своє рідне село: квітучі сади навесні, вишиванки на свята, дитячий сміх у дворі, школу, де мене вперше навчили любити свою землю. І ця пам’ять — мій щит. Вона дає мені силу не зупинятись. Бо знаю: все, що зруйновано, можна відбудувати. Але тільки тоді, коли мрія жива.

Я хочу, щоб моя історія стала голосом багатьох. Голосом дітей війни, які стали дорослими занадто рано. Тих, хто втратив будинки, але не втратив гідність. Тих, хто втратив спокій, але не зламався. Бо ми — не покоління страху. Ми — покоління сили.

Моя мрія — це мирне небо над Донеччиною. Це вільна земля без мін. Це дитячий сміх, що звучить там, де колись лунали сирени. Це — відроджена країна, де кожна мрія має шанс на здійснення. І заради цієї мрії я готова вчитись, служити, боротись. Бо я — донька України. І мій біль перетворився на зброю. А мрія — на броню.

Моя мрія — не тікає від вогню. Вона йде назустріч — із палаючим серцем і холодною рішучістю. Я знаю, чого хочу. Я знаю, за що борюся. І я знаю: народ, що має доньок, які йдуть у бій за свободу, — нездоланний.

Слава Україні!