Лимарь Анастасія, 17 років, учениця 11–б класу Іларіонівського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання - Балицька Віра Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я часто думала про те, що життя повне несподіванок, але все ж таки воно залишається прекрасним, легким і веселим, що ці «сюрпризи» приємні, вони тільки прикрашають тебе та твій внутрішній світ, допомагаючи впоратися з тяжкими перешкодами. Звісно, може трапитися багато чого, але я впевнена: ніхто не міг подумати, що в двадцять першому столітті в життя великої кількості людей увірветься війна, заполонить світ, зруйнує впевненість у завтрашньому дні. Двадцять четвертого лютого в одну страшенну мить усе змінилося. Для мене то був звичайний ранок четверга. Ось тільки почався він зі сліз після вибухів. Я одразу зрозуміла, що розпочалося. З цими звуками всі почуття та емоції наче зникли… Майже нічого не відчувала, лише безвихідне становище. Через хвилину сиділа вже біля своєї сестри, яка так міцно спала, ніжно обіймала її. Мені хотілося, щоб вона ніколи не відчувала цього жахіття. Сльози текли по моїх блідих щоках, а я продовжувала сидіти біля сестри та обіймати її. Це був перший раз у житті, коли я так сильно плакала.

Відтоді ми проводили весь час разом із сім’єю, наче кожен день був останній.

Перед очима стоїть тато, який різними способами намагався нас відволікти від гнітючої реальності та заспокоїти. Одразу посміхаюся, коли згадую, як мама підбадьорювала нас з молодшою сестрою. Тоді я зрозуміла: з такими батьками ми як за кам’яною горою. Сьогодні з впевненістю можу сказати, що війна зблизила нас, зробила ріднішими, допомогла забути всі образи та проблеми, що іноді виникали раніше.

Уже пройшло сім місяців від початку повномасштабного вторгнення, але я й досі нічого не відчуваю: ні страху, ні болю, ні радості. Багато чого змінилося, і, здавалося, на краще. Я продовжую працювати, заробляю гроші й допомагаю нашій армії, але все ж таки на душі маю тяжкий камінь, який і досі не дозволяє мені відчувати себе щасливою.

Напевно, причина криється у хвилюванні за долю тата, який боронить нашу Україну та захищає її незалежність.

Останнім часом я все частіше помічаю, яка навкруги мене краса: гарне небо, чудове поле, неймовірні квіти … Щоразу, коли бачу щось таке, беру до рук телефон і починаю фотографувати, щоб залишити собі на згадку відчуття того, як страшне і прекрасне поєднується в долях людей, не зникає навіть під час війни.

Хочеться звичайного життя, а не сидіти й чекати своєї смерті. Хочеться спокійно лягати спати, знаючи, що точно прокинешся. Хочеться знати, що буде в майбутньому, будувати це майбутнє самостійно, а не залежати від якогось ідіота. Хочеться бути людиною, звичайною людиною. Хочеться щиро посміхатися, а не лежати весь день з червоними від сліз очима. Хочеться відвідати багато інших міст, країн як турист, а не як біженець. Багато чого хочеться, але не все можливо. Дійсно, життя кожного українця залежить лише від одного бовдура, який вбиває, знищує красу наших українських міст, залишає сім’ї без будинків, людей без їжі, дітей без батьків, змушує матерів сивіти через переживання за свого сина чи доньку, які захищають Батьківщину. Життя дуже складне. Як морально, так і фізично.

Зараз так хочеться миру. Хочеться бачити чисте небо, чути звуки літаків, які пролітають над будинком і везуть людей на відпочинок, а не гуркіт винищувачів, що летять збивати російські ракети, які нищать будівлі звичайних, ні в чому не винних людей. Для мене мир на землі означає можливість жити повним життям, відчувати себе вільною та щасливою.

Мир – це впевненість у завтрашньому дні, у своєму майбутньому.

Сподіваюся, що все зло, яке є на нашій землі скоро зникне і всі люди будуть жити щасливо. Слава Україні, Героям слава!