«У нас у підвалі сусіди ховалися. Майже все село ховалося»

У будинку, де мешкає Наталя Іванівна з мамою та сином, такий великий підвал, що в ньому від обстрілів ховалися всі сусіди. А ось будинок не встояв – почав тріскатись.

Все у нашому житті змінилося 18 липня 2014 року. Це дуже добре пам'ятаю. Все у нас тут бахало, вибухало і тремтіло. Від вибухів пішли по хаті тріщини, і він почав потроху сипатися.

У нас підвал під будинком - і ми там ховалися, і сусіди прибігали. У них не було таких великих підвалів, а у нас було мало не все село. У нас село невелике - 70 людей. Ну, десь чоловік 20 у нас знаходилися. Спали також у підвалах.

У мене мама, так як вона у віці, отримувала гуманітарку Ріната Ахметова. Тільки за продуктами треба було їхати до Станиці, тому я отримувала приблизно раз на два місяці. Вони для нас важливу роль відіграли. Той самий рис, та сама крупа, цукор - ми могли протягнути, розрахувати. Знаємо чого нам на скільки вистачить. Щось розтягуємо до кінця місяця, а щось підкупимо.

Моїй сім'ї Червоний Хрест допоміг. Потім ООНівська була – у 2014-2015 роках. Потім усі фонди пішли, і ми могли розраховувати лише на допомогу Ріната Ахметова.

Погано, що роботи у нас на селі немає. Син у мене не працює. Я зараз на пенсії і мама моя ще жива – ось і живемо втрьох на дві пенсії та ще й те, що на городі виростимо. Ну, не будемо гнівити Бога, є люди і гірше живуть.

Втомилися ми трохи. Обстріли продовжуються, два дні тому знову, кажуть, обстрілювали Станицю, Кондрашівське депо, Малинове. От до цього трохи спокійніше було. А потім почалися ось ці обстріли, і зараз ми знову нервуємо. Світло можуть відключити. Безвихідь якась.

Мрію, що все це закінчиться, і настане спокій. Хочеться, щоб наші діти та онуки чогось досягли у цьому житті, у цій країні. Просто хочу миру.