Я із міста Снігурівка. Мені 79 років. Я інвалід другої групи. П’ять років тому упала в яму і зламала обидві ноги. За освітою – медсестра, маю 47 років медицинского стажу. Мешкаю з невісткою і онуками. А син помер. Так що я не одна, нас четверо. Невістка ніде не працює через хворобу. Онучці 15 років, онуку 21 рік. Він працює. Невістка отримує пенсію по втраті годувальника плюс моя пенсія - ото так і живемо. Дякувати Богу, дають гуманітарну допомогу. Головне, щоб скінчилась війна.
Я нікуди не виїжджала, і мої онуки не виїжджали. Ми були тут в окупації.
24 лютого мені зателефонував син і сказав, що почалась війна. Я спочатку не повірила. А потім і справді почалась. У нас тут танки почали їхати, почалась стрілянина. Усі були в шоці. Нам не вірилось, що це затягнеться надовго. Думали, що три-чотири дні, і все. А воно до сьогоднішнього дня продовжується.
Як були в окупації, то не було ні води, ні світла. Мучились, ходили до джерела за водою. Це десь чотири кілометри від нас. Добре, що є онук. Він велосипедом возив воду. Електроенергії не було, але якось прожили.
Нашу Снігурівку сильно бомбили. Перед паскою розбили дві школи, будинок культури, дитяче відділення лікарні. Так що обстріли продовжуються.
Дуже багато постраждалих і поранених. На нашій вулиці багато пошкоджених будинків. У нас у літній кухні повибивало вікна, а будинок не постраждав.
6 травня був приліт. У сусіда розбило паркан, а у нас - тільки вікна. Онук впав, його присипало землею. Онучка сильно перелякалась. Нам довелось її повести до психолога.
Я чомусь так думаю, що десь у жовтні місяці війна повинна скінчитись. Це мої відчуття. У цьому році повинна скінчитись. Мрію про мир.
