Я вже дуже стара, мені 85 років. Живу в Слов’янську одна. Я не чула і не знала, що почалася війна. Зателефонувала знайомій, щоб з днем народження її доньку привітати, а вона каже: «Який там день народження! Київ бомблять».

Коли по телевізору дивлюся новини, плачу за хлопчиками. Нащо ж ті росіяни до нас прийшли, на нашу неньку Україну? 

Як покажуть по телевізору, що діти і старенькі помирають, то не дай Боже! У нас тут також обстріли. Важко, звісно. Дуже важко.

З продуктами у нас усе більш-менш нормально. І магазини працюють, і аптеки. Ми тут не дуже страждаємо. Змушую себе не нервуватися. У мене є кішка. Ми з нею вдвох, вона мені допомагає.