«У нас тут лягало в один день 33 міни зразу на дорозі»

Допомогти іншим і вижити самій – таке завдання стояло перед Євгенією Сіліною з Первомайського. Жінка допомагала безпомічним сусідкам, тому не змогла залишити село, в якому почалися воєнні дії. І не закінчилися досі.

У перший день війни я була вдома. І тут почала йти техніка по вулиці. Ми вирішили: хіба мало що... Навіть подумати не могли, що почалася війна. Мені ще хлопці з роботи телефонують, кажуть: «Тітко Женя, там танки їдуть». Я кажу: «Та що ви чудите, що вам – 41-й рік?» Вони: «Та правда, ідіть подивіться». Я вискочила – і правда, їхали танки. Потім почався обстріл. Загалом, це — кошмар, не хочу навіть ворушити...

У нас вибиті були вікна в будинку, шифер злетів у декількох місцях. У підвалі доводилося сидіти, майже не виходили з нього. У мене тут ще одна бабуся живе поруч, 1942 року народження, Філіна Валентина Пилипівна. І ось почали бомбити, вона впала в підвал, і на неї впала дверна лутка. Ми забрали її сюди. І ось я дивилася за двома бабусями: за нею і за Барибіною Ганною Василівною. Діти в неї померли. Дочка спочатку, а потім син помер у січні 2015 року. Син хворів дуже, попросив мене подивитися за нею, а сам ліг у лікарню й помер. Залишилася в неї невістка й онучка, які живуть у Донецьку.

Дуже страшно, коли сидиш у підвалі, а воно летить, свистить, падає. У нас тут лягало в один день 33 міни зразу на дорозі. І ось осколками побиті дороги, паркани в людей. У нас на городі вагончик, у сусідки була груша, а після обстрілу ніби її і не було. Після бомбардування ми вийшли з підвалу й побачили цю грушу аж у нас у дворі. А на її місці, де було пряме влучення, якраз воронка велика. Дуже страшно, коли ви сидите в підвалі й не знаєте, куди летить.

Немає поки відчуття безпеки. У нас недалеко селища Невельське й Піски. І ось як починають стріляти – виходимо, дослухаємося. Думаємо, не дай Бог, до нас прилетить знову.

А в Донецьку в мене діти, дочка старша. І за Донецьк хвилюємося, за дітей своїх, і тут хвилююся. Ось так і живемо.

Мріємо про мир, щоб спокійно лягати, спокійно вставати, щоб відкрита була дорога на Донецьк. Щоб ми спокійно могли сісти на автобус і поїхати до дітей. Щоб я могла онука до себе забрати на літо.