Мені 57 років, я з Малої Токмачки. До нас уже в перший день прилітало. Були сльози. 

Спочатку, десь до квітня, ми жили нормально, а 2 квітня у нас не стало світла. 14-го не стало газу. А вода в нас уся привозна, і є криниці - тож нестачі води не було. З продуктів мали щось своє, ми ж у селі. 

Була велика нестача хліба, бо його перестали завозити. І спекти не було на чому. Оце була проблема, поки нам не почали возити гуманітарний хліб.

Я боялася через те, що снаряди летіли. Страшно було, що наші війська відступали. Дуже важко згадувати.

Ми обдумано виїхали. Чоловіка відправили раніше, а ми з сином ще вдома жили. Але нам не було чим топити пічку. Не замерзати ж - то й вирішили виїхати.

Усі психологічні проблеми виходять зі сльозами. Поплачу – і відпускає.

Майбутнє я ніяк не бачу. Потрібно, щоб була перемога. І хочеться повернутися додому. Нехай і в розвалини, але додому.