Мені 82 роки, ходжу з паличкою - ноги вже не носять. І немає в мене нікого. Я сама, допомоги немає: рідні виїхали, а хто - повмирали.

Війна - це страх. Хіба можна вбивати людей, дітей? Зруйнували все, гади. Немає хазяїна у нас хорошого на Україні, тому так і вийшло - це моя думка.

Вода в мене є, гуманітарну допомогу мені привозять. Наші хлопці-солдати мені допомагають. От так трошки і тягну, такі справи.

Син і онуки в Росії, я там у них пробула 20 років, а тепер ми не спілкуємося. У нас тут і обстріли, і все страшне.

Чекаю коли буде перемога - чекаю церковних дзвонів. А  їх все немає і немає, і коли буде - Бог його знає.