До війни було нормальне життя. Діти перебували поруч, я ще працювала. Тепер весь час в стресі. Три роки тому помер чоловік, сини поїхали. Тут на станції працює дочка, поруч є внучка і правнучка. У нас була дача, а тепер її розбомбили, квартиру теж розбомбили, тільки недавно вставили вікна.
Під час сильних обстрілів ми нікуди не їхали, в підвалах сиділи з онуками по дві доби. Ми все це пережили.
Дуже погано, що закриті кордони, в лікарню нікуди поїхати. Обстріли тривають досі.
Спочатку, коли бомбили Слов'янськ, у нас було тихо, а в січні [2015 року] сильно бомбили і у нас. Це було дуже страшно, ми плакали, дуже боялися.
Здоров'я сильно підкосило. Жахливо, коли летять скла, а ти не знаєш, що робити і куди бігти. Чоловік дуже переживав за дітей, у нього інсульт стався, а незабаром він помер.
Спасибі Рінату Ахметову, він нам добре допомагав. У той час ми не отримували грошей, а Фонд давав продуктові набори, і вони нас рятували. Низький йому уклін.
Мріємо тільки про мир, щоб все налагодилося і відкрилися кордони, і ми могли їздити до дітей, а вони до нас. Донецьк - наше улюблене місто, але тепер ми не можемо туди поїхати.
