Під час війни ми переїхали з Мар'їнки до Новоукраїнки. До війни все було гаразд. Не вірилося, що таке може бути, бо обстріл почався несподівано для всіх.
Того вечора я поклала дитину спати, їй тоді було сім місяців. І раптом за вікном повз наш будинок пролетів снаряд. Наш будинок сімнадцятий, а попадання було у п'ятнадцятий. Потрапило на четвертий поверх і загинули люди.
Я злякалася, схопила дитину, вона скрикнула від цього жахливого реву. Ми з сином та мамою швидко спустилися до підвалу. Ми сиділи там годину чи дві, а потім військові нас евакуювали на Петрівку, до чотирнадцятої лікарні.
Це був найстрашніший момент, бо до того я не чула, як стріляють «Гради».
У Донецьку жив батько і ми поїхали до нього. Потім сиділи у тітки на Абакумова, у Кіровському районі. Після того, як дозволили в'їзд до Мар'їнки, ми ненадовго повернулися, але незабаром потрапили до Курахового, а згодом до Новоукраїнки. Протягом першого року ми пересувалися туди-сюди. Я була у декреті. Пізніше роботу втратила, бо вона була у Кіровському районі Донецька.
У безпеці себе не відчуваю. Ми живемо трохи далі від лінії фронту, але немає гарантії, що все буде гаразд. Добре допомагала гуманітарна допомога, з нею було значно легше. Найбільше нашій сім'ї допоміг Фонд Ріната Ахметова.
Мрію, щоб закінчилася війна, і все повернулося на своє місце, як було.
