Любов Іванівна не виїжджала зі свого села попри обстріли. Готувала їжу з того, що було, і годувала біженців і наших захисників
Ми мешкаємо у Миколаївській області. До нас війна прийшла весною 2022 року, коли захватили Херсон, Правдіно, і нас обстрелювали кожен божий день по десять разів. Ні вдень, ні вночі не було покою, ми ховалися в підвалах, в хату боялися заходити, бо не знали, куди прилетить.
У мого чоловіка було бажання виїхати, але ж у нас хазяйство, і я дуже люблю свій дім. У мене було три корови і бики, і я не виїхала через своє хазяйство. Я тут була. Мені купили мотоцикл, і я нашим хлопцям на блокпости возила сало і молоко, і пиріжки їм пекла. Вони і до цих пір - мої друзі. Важко, страшно було, але я дихала на повні груди і знала, що ми не програємо.
В березні, коли кацапи прорвали оборону і зайшли аж в Прибузьке, до нас родичі приїхали і всі трусилися, тому що через їхні голови летіло. А потім потихеньку війна прийшла і до нас. Вони поїхали, а ми залишилися. Через мене біженців пройшло, напевно, більше десяти чоловік. Я всіх приймала. Хоч і без світла, я годувала людей, чим могла, і приймала всіх, хто звертався з такою бідою.
Нам, звичайно, возили гуманітарку, бо ми ж були у прифронтовій зоні, нас дуже обстріювали. Я приходила до гуманітарного штабу і казала, що в мене восьмеро біженців, то мені давали і муку, і макарони. Мої кури неслися.
Я не знаю, звідки мене бралася сили, але я приходила на кухню і все, що могла, те готувала, всіх приймала і всіх кормила. Душа дуже болить за всіх дітей.
Я не могла зрозуміти, звідки у кацапів така жорстокість: так стріляти, дома рушити. Просто виїжджати вночі і мінометами стріляти куди попало і в кого попало. Дуже довго я не могла прийти в себе. У мене з росії немає родичів, ми всі українці, батьки мої вже померли. А тепер я ненавиджу ту руську націю, вони - звірі. І тепер я сказала всій своїй родині, що ніякого російського язика: все, на український переходжу.
У нас село було майже пусте: у нас тут було лічені люди. І наша голова була з нами, і люди там були, отак ми жили і виживали, підтримували одне одного. У нас на вулиці було чотири сім'ї.
Хай би війна і завтра закінчилася. Ми роками вибудовували дома, а зараз попали в дім - і немає нічого, ти повністю бомж. Це саме страшне - залишитись безхатьком.
Я вже хочу, щоб закінчилася війна, і щоб почали відбудовувати цю країну. Щоб наші діти не тікали за кордон, а щоб була робота і діти працювали. Ми так хочемо, щоб і в домі було гарно, і щоб не голодували і діти й онуки, щоб війна закінчилася й повернулися всі діти і молодь до нашої України.
