До повномасштабного вторгнення працювала і зараз працюю директором Лупарівського ліцею. Війна застала нас зненацька. У травні розбили нашу школу, але колектив і техперсонал не здавались: ми тримались, залишались всі на території, в укритті. Потім розгрібали завали, ремонтували все, що можна. Те й робили, щоб врятувати школу.
У нас розбитий будинок – знесло дах, вибило вікна, посікло всередині повністю усі кімнати. Потихеньку відбудовуємо, як би складно не було на сьогодні, тримаємось в громаді гуртом. Надаємо посильну допомогу один одному, надає нам допомогу і громада Галицинівська, і староста.
Я залишалась на місці, школу тримала, роботу тримала. Підтримувати потрібно було людей, і я залишилась. На території села лишилось людей багато, але вони без світла, води. Усі обов'язки були на старості.
Світла та води не було. Технічна вода була, харчування було під питанням. Магазини вже не працювали, але потім нам гуманітарну допомогу почали видавати якісь організації, в тому числі Фонд Ріната Ахметова.
Мали надію на те, що закінчиться дуже швидко. Але на сьогоднішній день ми на своїх місцях допомагаємо, тримаємось разом. Ми тримаємо свій фронт педагогічний, в першу чергу. По-друге, допомагаємо військовим, сім'ям загиблих, родинам тих хлопців, які зараз перебувають у ЗСУ, потребують підтримки. Війна змінила людей, з якими я спілкуюсь, в позитивну сторону..
З листопада минулого року до нас почали приїздити психологи. Працюють із дітьми, які повернулись, і з дорослими, які потребують цієї допомоги.
Найзаповітніше бажання – хочу перемоги і миру. А головне – щоб повернувся мій син з війни живий та неушкоджений, тому що він там. Тому і хочу, щоб все закінчилось набагато швидше, наскільки це можна. Але в ситуації, що відбувається сьогодні, це складно. Ми чекаємо наших хлопців. Хотілося б, щоб вся сім'я разом зібралась: донька з онуком, діти сина і внуки.
