Мені 61 рік, я працюю. Війна почалась, і мені не вистачало пів року, щоб вийти на пенсію, а зараз відправили додому, бо завод став. Я усе це бачив, тут таке творилось! Я в степу живу - бачив, як ракети літали.

Тут так кожну ніч довбе, що спати неможливо: все тремтить, хата тремтить, все горить. Ні вночі спокою, ні вдень спокою не було. Дуже психіка похитнулась.

Води не було – самі возили, світла не було - генератором підкачували башту, і нам вистачало. Саме страшніше було, що коли дві ночі не спав, то третю ніч теж не спав, бо зазвичай у них о шостій годині починалось. Ми жартували, що вони сідають чай пити. 

Коли мене поранило, я навіть не зрозумів, що трапилось. У нас тут трава суха була. Вона загорілась, і ми з кумом її погасили. Було дуже жарко - воно знову розгорілось, і ми його знову погасили. Потім ідемо до кума вночі додому, а над нами - касета, потрібно тікати. Вони зібрались лягати, я сказав, що лягати не можна. Вони трішки молодші, то швидко побігли, а я доки добіг - чую, що вже пече. 

Відчував, що вже взуття в крові. Везти не було чим, бо в кума машина побита, все згоріло. В нашому селі стояла медична частина - мене туди перевезли і там сказали, що мене поранили уламки. 

Зараз мій стан нормальний. Уламки мені не витягли, бо навіть їхній магніт не бере - так і сидять в мені. Наразі мене нічого не турбує.