Ми з чоловіком – вже немолоді люди: мені скоро 80, чоловікові - 86 років. Пережили тут дуже великий стрес, я навіть на таблетках сиділа. У мене в голові був шум великий, я дуже за це переживаю. Зараз ми живемо в Галіциновому Миколаївської області. Ми увесь час знаходились тут. Спала в коридорі тижня два. Думала, що двері винесе, і вікна повилітають. Це дуже страшно. Не дай Боже пережити таке, я нікому не бажаю.

Я зараз розплачусь - це дуже страшно. Ми рано встаємо. Чоловік каже, що перед під'їздом лежить шматок - я не знаю, чи то бомба, чи то граната, чи то ракета. 

Ми побачили, що шмат лежав, тож викликали поліцію. Поліція приїхала і забрала, потім таке саме через декілька днів - на дитячому майданчику. Кожного дня вибухи. Я сиділа на пігулках, тому що не можна було пережити це. 

Гуманітарну допомогу нам давали постійно. Давали молоко, яйця, хліб і до цього часу нам дають. Нас забезпечували добре. Ми тут один одного підтримували із сусідами. У нас будинок на 20 квартир - ми й до цього часу товаришуємо, дуже дружні. 

Мої родичі на Київщині і на Черкащині. Усі кричали, сварились, брат двоюрідний із Києва кричав на мене, що він приїде мене звідси забере, а я сказала, що нікуди не поїду. Нехай убивають, раз така доля. Ми залишились на місці, ніхто нікуди не поїхав.

Зараз лише зрозуміли люди, що ми жили добре, а тепер у нас в місті роботи для молоді немає, заводи позакривались, уся молодь виїхала. Немає до чого повертатись, нічого не працює, немає за що жити, тому всі виїхали.