Кочегаров Святослав, Запорізька гімназія №6, 9-Б клас

Учитель, який надихнув - Богдана Юріївна Залевська

«Війна. Моя історія»

Ранок 24 лютого 2022 року для моєї родини почався з телефонного дзвінка з роботи мого батька, де йому повідомили страшну новину: «Почалася війна!»

Мій батько служить у Державній прикордонній службі вже 20 років.

На той час, коли почалася війна, він був на лікарняному. Коли о п’ятій ранку зателефонували його побратими, пропускний пункт «Чонгар» був розбитий та захоплений окупантами. Коли батьки розбудили нас з братом, я бачив, що вони в розпачі, та не розуміють, що робити. На вулиці було чутно вибухи. Батьки вирішили, що безпечніше нам буде знаходитися в приватному будинку бабусі. Коли ми їхали до бабусі то бачили величезні черги біля магазинів, банкоматів, аптек, заправок…

По периметру нашого селища стояли танки українських військ. В той момент, я ще не розумів, що не в магазини, не в аптеки, не в банкомати та заправки не будуть ввозитися товари, гроші, паливо. Армія загарбників дуже швидко рухалася в наш бік, і десь о 15-16 годині, колона різноманітної військової техніки йшла по трасі, де знаходиться моє селище. У нас пропав мобільний зв'язок, не було світла. Магазини стояли порожні, зняти готівку не було де, в аптеках не було ліків. 25 лютого армія загарбників на краю нашого селища почала стріляти ракетами у бік Запоріжжя, було дуже страшно. Спали ми одягнені, прислухалися до кожного звуку. На виїздах з Якимівки окупанти поставили блокпости.

Ми розуміли, що нам треба виїжджати, але як, було не зрозуміло, тому що не було нормального зв'язку, та зелених коридорів. Коли ми дізналися, що буде зелений коридор з Мелітополя, ми розуміли, що нам треба їхати. Все, що ми взяли з собою з дому, це були змінні речі. Вранці ми приїхали в Мелітополь за адресою, де формувалась колона на виїзд до міста Запоріжжя. Окупанти дозволили виїзд у другій половині дня, бажаючих виїхати було дуже багато, їхали повільно, тому що загарбники понаставляли багато блокпостів, де на кожному перевіряли документи та обов'язково дивилися багажник, що ж ми там веземо? До блокпоста під Василівкою ми приїхали тільки під вечір, і ці нелюди вирішили не пропускати нас далі, а щоб ми чекали автобуси з людьми, які їхали з Маріуполя.

На жаль, автобуси приїхали, коли вже почало темніти, окупанти вирішили пропустити автобуси та машини медичної допомоги, автівки залишити ночувати на блокпості. Поки ми чекали, зустріли в колоні куму з Мелітополя, ми не знали, що вони теж виїжджають, бо з ними не було зв'язку. Коли під'їхали автобуси з Маріуполя, там ми зустріли свою родичку, з якою не було зв'язку, і взагалі ми не знали, чи живі вони. Ніч була весела, о другій годині ночі загарбники вирішили нас привітати, та почали стріляти градом в поле біля нас.

На другий день в багатьох, і в нас закінчилася їжа, вода. Пропускати в Запоріжжя загарбники не дуже поспішали, але все-таки в другій половині дня почали потроху пропускати, ще було багато блокпостів. Сіру зону, незважаючи на велику кількість автівок, окупанти обстрілювали градом. Дуже вразили нас жителі Василівки, які приносили воду, їжу. Також коли колони стояли між блокпостами, місцеві жителі приносили чай, дітям смаколики. У Запоріжжя ми приїхали ввечері.

Від початку повномасштабної війни в Україні життя моєї родини змінилось повністю. Моя родина покинула свою домівку, родичів, друзів. З квітня 2022 і по цей час я не бачив своїх бабусь та дідусів, своїх кумів. Усі мої друзі також залишилися, або десь за кордоном. Увесь цей час ми з мамою та братом живемо у мого дядька. Батько боронить нашу землю і інколи приїздить на вихідний. Ми начебто живемо в режимі очікування, коли це все закінчиться, щоб повернутися додому, якщо буде куди повертатися. Ту дорогу життя, я, мабуть, не забуду ніколи. Але я дуже хочу, щоб війна швидше закінчилася і всі герої повернулися до своїх сімей.