На початку війни Любов Жеребілова жила зі старим батьком, тому про переїзд до безпечнішого місця ані вона, ані її діти і не думали. Будинок було шкода покинути — боялися, що можуть обікрасти.

Коли сильно бомбили, ми сиділи у підвалі. Декілька років просиділи.

Щойно починаються «веселощі», біжимо до підвалу. Ми нікуди не виїздили звідси. У мене на руках був ще батько, він нікуди не хотів їхати. А я ж його не покину.

Мої діти також залишились.

Ми ж у приватному будинку, а тут дуже крали. Обкрадали покинуті будинки — жах.

Ось і ми залишилися вдома. Я раніше з батьком жила, а як його поховала — тепер живу з дітьми. На будинку трохи пошкодили дах, але вже самі відремонтували.

Перший рік не давали нам пенсію, тому Рінат Ахметов нам передавав гуманітарну допомогу. Це дуже добре, бо підтримка була вчасною.

Зараз у нас тут незрозуміло, що буде. Сидимо як на вулкані і не знаємо, що буде далі. Хочу стабільності та мрію про мир.