Ми живемо удвох з мамою, батько помер в 2014 році. Мамі 86 років. У мене є син, але він живе окремо. Найбільше нам не вистачає тиші. Дуже незатишно себе почуваю під час обстрілів. Це жахливо. Був такий стан, що досі десь стукне, а все тіло смикається.

Коли недалеко від нас почали стріляти, ми з сусідкою виходили дивитися.

Стояли біля порога і думали: «Лягати спати чи ні? Що буде далі?» Це були жахливі моменти. Ми не знали, прокинемося вранці чи ні.

Коли обстріли проходять вдень, ти бачиш, куди летить, але коли вони трапляються вночі, коли палахкотить заграва і стоїть гуркіт, це просто жахливо.

Я людина віруюча, молилася і лягала спати. З Божою допомогою ми все це пережили. Я завжди уповаю тільки на Бога. Але все ж, цей момент, коли ми з сусідкою виходили і дивилися, запам'ятається надовго.

Десь стукне, а все тіло смикається

Зараз ми не можемо вільно пересуватися. У мене в Луганську живуть хороші друзі, я б хотіла до них поїхати, але не можу. Раніше я працювала в місті, там всі мої знайомі і друзі.

Пенсія у мене маленька, у мами теж, тому доводиться весь час економити. Коли ми з мамою отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, для нас це було дуже помітно.

Найбільше хочеться, щоб не було стрілянини, щоб ми жили мирно і спокійно і спілкувалися між собою без перешкод.