Я проживаю в селищі Петропавлівка, тут мої батьки, тітка і сестра. У мене є чоловік і дитина. Багато людей з селища поїхали. Мені здається, що з кожним роком стає все важче. Ми виживаємо. Роботи дуже мало, а якщо вона і є, то зарплати маленькі.

До війни я вчилася в Луганську, а зараз найближче доступне місто для нас – це Сєвєродонецьк. Луганськ розташований значно ближче, але поїхати туди ми не можемо.

Пам'ятаю день, коли почалися перші обстріли. Я перебувала в Луганську, мені подзвонили батьки і сказали, що перед «Ювілейним» щось горить. А потім були попадання в районі СБУ в місті.

Чоловік сидів у дворі і йому прямо в голову влучив осколок

Це було дуже страшно, тому що на той момент в Луганську людей взагалі не було, хоча раніше був великий рух. Коли я їхала з міста, були порожні вулиці. Ми їхали на машині манівцями.

Зараз тут немає ніяких секцій, куди можна було б віддати дитину. Це мене турбує найбільше. Нам ніби не вистачає повітря. Виїхати не можеш, бо тут рідні, житло. Кинути все і виїхати ні з чим дуже складно.

Не можу з упевненістю сказати, що відчуваю себе в безпеці. Наприклад, вчора обстрілювали Станицю і довколишні селища. У цей час ми з дитиною були в лікарні. Вдома ти знаєш, що можеш в підвал спуститися, а тут просто сидиш. У лікарні є бомбосховище, але все одно було дуже моторошно.