«У нас немає підвалу, тому весь час сиділи в будинку»

До початку війни я проживала в Павлополі, але там сильно стріляли, і я переїхала до Сартани, але тут теж стріляли.

Із Сартани переїжджали до Росії, там пожили чотири місяці та повернулися. Я переселенка. У мене троє дітей.

Коли була вагітна, був обстріл у Сартані. Я дуже переживала, щоб дитина народилася нормальною. Слава Богу, мої молитви дійшли до Бога та все було добре. Під час обстрілу мій середній син дуже сильно злякався і після цього я почала помічати у нього сиве волосся, у чоловіка воно теж з’явилося. Було дуже страшно. Тут загинули люди.

Наш будинок, слава Богу, не постраждав. Але уламки летіли в сітки, у вікна, побили дах. На сусідній вулиці постраждало багато людей, один будинок був розбитий повністю. Так що ми бачили весь жах і страхіття.

До війни життя була спокійним, радісним, а потім, коли були постійні обстріли, вже нерви не витримували. Це все, напевно, відклалося на все життя, тому що навіть зараз десь бахне – і пересмикуєшся.

Для мене найстрашніший день – коли все починалося 9 травня [2014 року] в Маріуполі, коли я все побачила. Я працювала в центрі міста, і нам сказали не виходити на вулицю, тому що щось збирається.

Я дуже хочу забути, як нас обстрілювали. У нас немає підвалу, тому весь час сиділи в будинку.

Ми отримували допомогу від [Фонду Ріната] Ахметова. Нам добре допомогли. Давалася взнаки підтримка. Спасибі, що є люди, які нам допомагали.

Дуже хочу, щоб закінчилася війна та діти жили нормально.