«Ми не спимо і не живемо нормально, тому що навколо війна»

До війни Ганна Володимирівна жила спокійно та розмірено, тішилася улюбленою онукою. Але з 2014 року все кардинально змінилося. Рідні виявилися за лінією розмежування, часто бачитися з ними немає можливості. Під час війни її чоловік переніс обширний інфаркт, тепер він інвалід.

Я народилася, виросла та живу в Старогнатівці. Під час активних бойових дій нікуди не виїжджала. У мене два сини, є онучка. Вони жили в Докучаєвську.

Син поїхав на заробітки, тому що там немає роботи. Невістка влаштувалася в кафе кухарем. Вона помічник кухаря, не хоче втратити роботу, боїться, тому що роботи там немає. Я хотіла онучку забрати на літо до себе. Діти зробили довіреність. Але вже 20 днів буде, як дитина не може потрапити до школи, возз’єднатися з мамою.

До війни ми жили мирно, їздили один до одного в гості. П’ятнадцять хвилин їхали до Тельманового, у мене там живе сестра. Двадцять п’ять хвилин їхали до Докучаєвська. Купили там квартиру. Як скучали – так відразу і їхали.

У нас був прямий автобус до Докучаєвська. Тепер не можемо до них потрапити, для нас це проблема. Зараз син два дні їде на своїй машині з Макіївки через Росію, щоб потрапити додому. Це жах!

Навіщо ми повинні їхати довкола, щоб побачити своїх рідних, дітей та онуків? Це просто крик душі. Війна дуже сильно на нас вплинула.

Ми лягаємо і не знаємо, що буде до ранку. Ми ніколи не спимо нормально, у нас документи та халати поруч лежать, щоб встигнути до підвалу, хоча навіть він не рятує. Ми не спимо і не живемо нормально, тому що навколо війна. Ми вже нехай, а діти? Кричить дитина: «Бабусю, швидко біжимо в льох!» А що той льох? Там чотири сходинки і зверху все може обвалитися на тебе.

Під час активних бойових дій доводилося ховатися. Поруч з нашою ванною і сусіднім будинком упав «Град». У нас усі шибки вибило. Через дорогу будинок зруйнували теж снарядом. Добре, що там ніхто не жив. У залі всі вікна вилетіли, рами розтрощило.

Ми великими цвяхами позабивали та живемо далі. І міняти страшно, тому що ніяк не зупиниться ця війна.

Чоловік переніс обширний інфаркт, став інвалідом другої групи. Ніяких розваг немає; дні народження, весілля не святкуємо. Життя стало жахливим. Ми не живемо, а відживаємо. Ми боїмося ворушитися та навіть радіти. Мені виповнилося повних 70 років, але ми нікого не запрошували. У нас же діти, онуки, куми, знайомі. Це село, ми всі один одного знаємо, але боїмося запросити. Дуже важко.

Від Фонду Ріната Ахметова ми отримували продукти. Це було дуже важливо, тому що ми боялися виїжджати, купували, що було в магазинчиках. Не всі могли виїхати та купити, а це була дуже велика допомога. Ми дуже вдячні. Я думаю, всі люди точно так кажуть.

У 70 років особливо не мрієш долю знайти або щось ще, а вже хочеться спокою та тиші. І щоб бачитися зі своїми рідними. Сестра, наприклад, не може приїхати навіть на цвинтар до своїх рідних. Люди не можуть приїхати на похорон!

На колінах стоять, просять: «Пропустіть матір до сина». Він помер від коронавірусу, її не пропустили сюди. Це страхіття. Батько стояв на колінах. Ми тут усім селом обурювалися. Ну як можна матір не пропустити на похорон?! Він не військовий, він цивільний. Усе позакривали і не пропускають.