Я зі Снігурівки Миколаївської області, де мирно, спокійно жили люди. Зараз страшно на все це дивитися. Кругом розруха. Гинуть жителі. 

В перший день страшно було. Подзвонили батьки моїх діток, спитали, чи пускають їх до школи. Почули, наче щось гримить. Спочатку не зрозуміли, бо ще стріляли по Миколаєву. Потім нам повідомили, що почалася війна, і дітей на уроки пускати не треба. 

Найстрашніше – хвилювання за своїх рідних. Переживала, як дитину-студентку забрати додому. Транспорт не ходив. Дуже страшно було їхати, ми не знали, що в дорогу брати з собою. Може, якісь матеріали для перев'язки… Добре, що в перші дні встигли забрати додому дитину. 

Наш мер оголосив, що потрібно, щоб діти були за місцем навчання. Ми дитину вивезли, а самі повернулися. У нас хазяйство, корова. Куди ж ми її подінемо? Вона годувала нас усю окупацію. Завдяки їй ми вижили. Грошей же не було, тільки трохи запасів. А потім корову доїли. 

Вивозили дитину, і під обстрілами назад верталися. Бачили машини розбиті. Дико було дивитися на нашу трасу, і об'їзна дорога була жахливою. Будинки були розбиті, особливо недалеко від траси. Страшно було дивитися на зруйновані села. 

Наша Снігурівка теж дуже постраждала. У нас недавно наліт був - підлітки загинули, хлопчик і дівчинка. Кадри страшні. Мені так тяжко зараз про це говорити! Серце болить.  

Ми спочатку не вірили у своє звільнення, а вже під вечір побачили, як машини заїхали з нашими хлопцями. Вони зразу підняли прапор над вежею. Тоді вже повірили й дуже зраділи. Всі відразу позбігалися, говорили з хлопцями...

Наші діти виїхали далеко. Ми вже більше року не бачилися. Хочеться зустрітися, але немає такої можливості. Раніше потягом добиралися, а поки що в нас нічого не ходить. Хочеться побачитися з рідними та близькими, але від них тільки повідомлення надходять, та й то рідко. Зв'язок обірвався. Я не знаю, як там діти. Скоро онучці 11 років, хотілося б її привітати. Хочеться побачити, яка вона стала. Вона дуже в нас цікава дівчинка…

Не знаю. Ми чекаємо, що воно як раптово почалося, так повинно й закінчитися. Сподівалися, що до Великодня все завершиться, уже розслабилися – і тут нас «привітали» зі святами. Зараз настрій не дуже веселий. Знову в нас стрес, чуємо обстріли й боїмося, відчуваємо тривогу за дітей.