Війна розлучила рідних людей. Багато сімей виїжджали з рідних міст під обстрілами. Виживати доводиться щодня і після виїзду, бо війна зруйнувала все, що було. 

Ми з чоловіком проживали в Оріхові. Перший день війни я запам’ятала дуже добре. Донька зателефонувала і сказала: «Мамо, ти чула?» Я запитала: «Що?» Це було приблизно о шостій ранку. Вона відповіла: «Війна». Я не могла повірити, що таке взагалі можливо.

Наприкінці лютого нас почали обстрілювати. Діти прожили з нами близько тижня, ночували в підвалі, але згодом не витримали і виїхали до Львова. 

Ми залишалися там до 8 квітня. У нас не було світла і газу, їжу готували на багатті. У доньки розбили дім. 

Зрештою ми з чоловіком виїхали через сильні обстріли. Дорога була непростою, доводилося проїжджати багато блокпостів, але, дякувати Богу, ми доїхали живі і здорові.

Найважчим було покинути все нажите. 

Всі ці роки ми працювали, старалися, і за одну мить усе довелося залишити. 

Це дуже боляче. Вдома залишилися котик і собачка. Їх доглядають сусіди, годують їх.

Зараз діти живуть в іншому місті, ми з чоловіком - в іншому. Ми не бачимо онуків, і це дуже важко переживати.

У Запоріжжі багато знайомих і людей з нашого міста, тому вирішили залишитися саме тут. З чоловіком дуже хочемо повернутися додому, побачити дітей і онуків, щоб знову бути разом. Найбільше мені болить те, що зараз я далеко від рідних.